То що, мовчиш? Я, здається, чітко все пояснив: або ми будуємо цей будинок, або нам не по дорозі. Я чоловік, мені пятдесят пять, хочу жити на землі, а не тут у бетонній коробці! Віктор із гуркотом поставив чашку, чай розлився по скатертині. Ти взагалі мене чуєш, Ганно?
Ганна повільно підняла очі із тарілки. На кухні пахло шкварками і валірянкою навіть не знаю, чи то із минулих днів, чи сама ще не випила. Запах засів у стінах за ці два тижні нескінченних сварок. Віктор сидів навпроти: розчервонілий, з тією впертою зморшкою на чолі, яка колись здавалася ознакою сили, а тепер лише дратувала.
Чую, Вітя, спокійно відповіла вона, витираючи салфеткою пляму. Ти хочеш будинок. Я це ще давно зрозуміла. Але чому ціна того будинку моя квартира?
Знову «твоя»! розвів руками чоловік. Скільки вже можна ділити?! Ми родина чи хто? Пять років разом! Все має бути спільне. А ти, як лещака, вчепилася в свою «однокімнатку». Вона стоїть порожня, пил збирає, а ми могли фундамент вже заливати!
Вона не порожня, Вітя. Там живуть орендарі, і ті гроші нормальна добавка до моєї зарплати. І до твоєї, між іншим, бо продукти ж купуємо разом, Ганна намагалася говорити рівно, хоча всередині все тряслося.
Дрібниці! відмахнувся він. Що ці двадцять тисяч гривень? Ось будинок це актив! Це капітал. Це родинне гніздо! Подумай про старість. Сидіти на лавочці біля підїзду чи ранком на власній веранді, каву пити, спів птахів, чисте повітря…
Ганна перевела погляд у вікно. Зовні гудів Київ, мерехтіли вечірні огні, машини летіли проспектом. Їй подобався цей гул. Подобалася їхня затишна «двушка», зручні пять хвилин до метро, поліклініка через дорогу, а дочка з онуком у сусідньому кварталі. Їй пятдесят два, вона головний бухгалтер у невеликій фірмі, зовсім не мріяла про городи, септики й прибирання снігу за містом.
А Віктор мріяв. І ця мрія стала настирливою ідеєю за останній рік.
Вітя, у тебе є ділянка твоя, від батьків. Будуй, якщо хочеш. Але на свої гроші, в черговий раз Ганна викинула аргумент, що приводив чоловіка до люті.
На які «свої»? вигукнув він. Ти ж знаєш, в бізнесі зараз глухо. Клієнтів немає, сезон не той. Гроші у бетоні заморожені! Продамо твою квартиру буде старт. Швидко зведемо коробку, оздоблення зробимо, потім, може, якось і моя справа піде, борги роздамо.
Ганна мовчки почала прибирати зі столу. Їй знайома ця схема: «потім робота піде» чула всі пять років. Віктор займається монтажем дверей, і у нього завжди «не сезон»: то січень усі святкують, то травень на дачах, то літо відпустки. Основний заробіток приносила вона. А та однокімнатна квартира, що дісталась від бабусі ще до шлюбу, була її фінансовою подушкою. Її особистою стратегічною резервною квартирою для Олі чи на випадок тяжкої хвороби.
Ти мене ігноруєш? Віктор встав і перегородив шлях до мийки. Ганно, я серйозно. Я втомився. Я почуваюся чужим у твоїх квартирах. Я хочу бути господарем у своєму домі. Якщо не довіряєш, якщо жалієш цю нещасну квартиру для нашого майбутнього значить, гроша ціна нашій любові.
До чого тут любов? Ганна подивилася йому в очі. Це економіка. І здоровий глузд. Продати готову квартиру в центрі, щоб вкласти у будівництво в полі, яке може розтягнутися на роки? А якщо щось трапиться? На що будувати далі?
Ти завжди нагнітаєш! зло кинув Віктор. Отак. Я тобі даю час до понеділка. Сьогодні пятниця. В понеділок або дзвониш ріелтору виставляєш квартиру на продаж, або йдемо до РАГСу і подаємо на розлучення. Я не хочу жити з жінкою, яка мені не довіряє і нишком тримає ресурси.
Він розвернувся, схопив куртку, гуркнув дверима так, що в серванті дзеленькнули бокали.
Ганна залишилася сама у тиші кухні. Капала вода: кап, кап, кап. Вона підійшла, закрутила кран. Руки тряслися. Ультиматум. Або продавай житло, або я йду.
Вона сіла на табурет і обняла голову руками. Пять років тому, знайомлячись із Віктором, він здавався подарунком долі статний, веселий, майстер. Красиво залицявся, дарував квіти, возив на природу. Після розлучення з першим чоловіком, який пиячив, Віктор був підтримкою. Він переїхав до неї з одним чемоданом та ящиком інструментів усе було добре. Крани полагодив, ламінат оновив, разом у відпустки їздили.
Але дзвіночки були. Зараз, у тиші, вона згадала їх один за одним.
Як він вперше попросив грошей «на розвиток бізнесу», вона дала а він купив нову вудку і сказав: «Почекає той бізнес».
Як бурчав, коли вона допомагала дочці фінансами: «У неї ж чоловік, хай він забезпечує, ми більше потребуємо».
Як відмовився прописати її у себе на дачі для податкової, мовляв: «То ж батьківське, мало що…»
А тепер змушує продати її до-шлюбну квартиру.
Ганна налила собі чаю й подзвонила Олі.
Мамо, привіт! Чому так пізно? Щось сталося? голос Олі був життєрадісний, на фоні сміявся Михайлик онук купався.
Олю… Вітя поставив ультиматум. Або я продаю бабусину квартиру на його будівництво, або розлучення.
На другому кінці пауза. Потім Оля сказала різко, не своїм голосом:
Мамо, не смій!
Олю, він каже, я не довіряю, руйную сімю…
Мамо, включи бухгалтерку! майже прокричала дочка. Який будинок? На кого оформляти? Земля його! Будинок, зведений у шлюбі, спільний, але земля його! А гроші від продажу твоєї особистої квартири підуть в загальну касу. При розлученні, не дай Бог, доведеш, що внесла саме свої до-шлюбні гроші? Судові розгляди, роки! Залишишся без нічого, а він у домі!
Я розумію, Олю… Але пять років. Я звикла. Страшно лишитися самій.
Страшніше лишитися самій і без житла, мамо. І з кредитами, які він змусить брати на оздоблення. Згадуй Артема, його сина.
До чого тут Артем?
А до того. Він нещодавно дзвонив моєму чоловікові, позичити гроші просив Артемові машину розбили, терміново треба ремонт, а у тата грошей нема. Вічна нестача. А твій Вітя хоче твоєю ціною вирішити свої питання. Збудує дім, скаже: «Ой, Артемові нема де жити, хай поки живе на другому поверсі». Будеш доглядати двох чоловіків у глушині!
Розмова трохи витверезила Ганну, але гіркота не зникла.
Субота тягнулася тяжкою тишею. Віктор ночувати додому не прийшов. Зявився в обід, демонстративно мовчазний, пішов спати, включив телевізор. Ганна варила борщ. Хотіла поговорити, знайти компроміс: «Давай почнемо з лазні, зберемо»
Але почула розмову по телефону через прочинені двері.
Так, Артемко, не турбуйся. Я питання вирішую. Мати хитається, але її дотисну. Вона за мене тримається, боїться, що піду. Уже стара, кому вона, крім мене, потрібна? До понеділка зроблю. Продамо квартиру відразу сотню тобі дам на кредит Решта в будівництво. Ну, що? Земля моя і дім мій буде. А вона ну, квіточки хай садить.
Ганна заклякла з половником у руках. Обличчя стало білим.
«Стара вже, кому вона потрібна».
«За мене тримається».
«Дотисну».
Щось обірвалося всередині. Та тонка ниточка жалю, прихильності, страху самотності луснула.
Ганна обережно поклала половник. Вимкнула плиту. Борщ був недоварений але вже все одно.
Вона вийшла в коридор. Зняла з антресолі великий валізу на колесах ту, з якою три роки тому літали до Туреччини. Відкрила валізу, покотила до спальні.
Віктор лежав з телефоном. Побачив дружину з валізою ухмильнувся.
Що, зібралась речі пакувати? Квартирантів виселяти будеш? Правильно. Вже давно треба було. Не треба характер показувати, коли чоловік справу говорить.
Ганна мовчки підійшла до шафи. Відкрила його половину. Почала складати стопку його сорочок, джинси, светри.
Ей, ти що робиш? він піднявся на лікті, здивований. Чому мої речі береш?
Пакую, спокійно сказала Ганна, кидаючи білизну у валізу. Ти ж хотів вирішити питання до понеділка? Навіщо чекати? Я вирішила вже.
Ти ти мене виганяєш? він сів, обличчя витягнулось. Ганно, ти здуріла? Я ж жартував! Ну, припугнув трохи, аби ти ворушилася!
А я не жартую, Вітя. Вставай. Збирай свої носки, труси, інструменти з кладовки. Я викликаю таксі до твого гуртожитку. Або куди там прописаний? Ага, у мами в області Туди й поїдеш.
Ти не посмієш! він вскочив, обличчя налилося люттю. Це і мій дім також! Я тут пять років жив! Я тут обої клеїв! Плінтуси прибивав!
Плінтуси? Ганна посміхнулась. Добре. Я віддам тобі ціну плінтусів і клею. А от за комуналку, що я платила роками одна, за продукти, за твій бензин рахунок виставляти не буду. Считай, це плата за «чоловічу увагу».
Ганно, перестань істерити! він спробував обняти, знову включити знайоме «чарівність». Ну що ти розхвилювалася? Окей, не хочеш продавати не будемо. Візьмемо кредит? На мене оформимо, ти тільки поручителем станеш
Ганна відсторонилася від нього, наче від чужого. Їй було гидко, що пять років вона не помічала, з ким живе.
Я чула твою розмову з Артемом, Вітя. Про «стару», про «за мене тримається», про твої плани «дотиснути».
Віктор побліднів. В очах зявився страх він зрозумів: повернення нема.
Ти підслухувала?!
Я була у своєму домі, на своїй кухні. Двері були відкриті. Збирайся. В тебе година. Потім я міняю замки.
Слідуючу годину він то кричав, погрожував судами і розділом майна, то валився на коліна, просив пробачення «дурню». Він був то злим псом, то побитим песиком. Ганна сиділа в кріслі, дивившись сухими очима. Жалю не було. Тільки сором за себе що допустила таке ставлення.
Вона знала закони квартира, де вони жили, куплена десять років до шлюбу. Друга квартира спадщина. Машина на її імя, кредит платила вона. Віктор мав лише ту ділянку в полі й стару «Ниву», менш цінну, ніж її шуба. Ділити тільки ложки й виделки.
Коли за Віктором зачинились двері, Ганна не плакала. Закрила замок на два оберти, накинула ланцюг. Потім вилити в унітаз недоварений борщ чоловіка й відчинити вікно провітрити запах його одеколону та валірянки.
В понеділок подала на розлучення. В РАГСі дали місяць на примирення вона написала заяву про неможливість примирення.
Віктор ще довго не здавався. Чекав біля роботи з квітами, влаштовував сцени покаяння. Потім гнівні смс, вимагав «компенсацію за потрачені роки». Потім дзвонив Артем, хамив, погрожував «відсудити половину».
Ганна змінила номер. Найняла адвоката. Як передбачала Оля ділити нічого: ремонт у квартирі не підстава для частки, чеків у Віктора не було всі матеріали купувала вона.
Пройшло півроку.
Ганна стояла на балконі своєї квартири. Теплий літній вечір, у дворі грали діти. Вона пила чай з нової красивої чашки. В квартирі тиша і спокій. Ніхто не вимагав вечерю, ніхто не перемикав серіал на футбол, ніхто не казав, що гроші «витрачаються не так».
Вона не продала бабусину квартиру. Навпаки зробила косметичний ремонт (найняла бригаду, а не розраховувала на «майстра» чоловіка) і здала дорожче. Ці гроші тепер відкладала на подорожі давно мріяла побачити Байкал, а Віктор казав: «Навіщо той Байкал? Краще на дачі забор поставимо».
Тепер забору не буде. Зате буде Байкал.
Дзвінок у двері перервав думки прийшла Оля з Михайликом.
Привіт, бабусю! трирічний Михайлик кинувся до Ганни, обняв за ноги. А ми торт принесли!
Мамо, ти як? Оля дивиться уважно. Виглядаєш прекрасно. Нова сукня?
Нова, посміхнулася Ганна. І зачіску змінила. Олю, знаєш Як добре, що він тоді поставив ультиматум. Якби не це я ще б тягнула, терпіла, віддавала по шматку життя. А так ніби нарив розрізали. Боляче, але швидко зажило.
Чай пили на кухні тій самій, де півроку тому прозвучало злощасне «або продавай, або розлучення». Тепер тут пахло ваніллю і випічкою.
До речі, сказала Оля, відкушуючи торт, бачила Вітю недавно в торговому центрі. Змінений, помятий. Був з жінкою вона на нього сварилася за візок.
Ганна злегка всміхнулась.
Сподіваюся, у неї немає зайвої квартири, яку він захоче продати.
Мам, ти не шкодуєш? Бути одній незвично?
Одній? Ганна подивилась на кухню, на доньку, на онука, що розмазує крем по тарілці. Я не одна, доню. Я з собою. І з вами. Бути одній краще, ніж з людиною, яка бачить в тобі лише ресурс для своїх бажань. Може, і «стара», як він казав, але точно не дурна.
Ввечері, коли гості пішли, Ганна сіла за компютер, перевірити робочі документи. Але спочатку відкрила сайт турагенції. Квитки на Байкал вже заброньовані. На фото прозора вода, скелі й безкрайнє небо.
Життя не завершилося у пятдесят два. Воно лише почалось. У новому житті не було місця ультиматумам, маніпуляціям і жадібній рідні лише свобода вибору і повага до себе.
Ганна згадала вираз Віктора, коли виставила валізу. Його щире здивування: як так, він же був впевнений, що вона нікуди не дінеться. Більшість жінок і справді терплять, бояться втратити статус «заміжніх», осуду, пустоти. Ганна також боялася. Але страх втратити себе переміг.
Вона закрила ноутбук і лягла спати. Завтра буде новий день. І він належить тільки їй.
