У маленькому містечку на Поліссі, де зимові вечори бувають німі, а сімейні драми розгортаються у тиші зачинених дверей, моє життя мало не розбилося через зраду чоловіка. Я, Марічка, прожила з Олегом майже 17 років, виховувала нашу доньку, вірила у нашу родину. Але його раптовий поворот додому та розмова про розлучення розкололи моє серце навпіл. Лише мамин порад врятував мене від розпачу й допоміг повернути те, що я ледь не втратила.
Ми з Олегом були разом із юності. Наша донька, Соломія, стала світлом нашого життя. Богато ми не мали, але на все потрібне вистачало, і я була щаслива. Жили у затишній двокімнатній хаті, що дісталася мені від діда. Я ніколи не скаржилася, але Олег завжди прагнув більшого. Коли йому запросили роботу у Польщі, він вирішив — це наш шанс на краще життя.
Я була проти. Серце підказувало, що розлука нас зруйнує. Але в нашій родині останнє слово завжди було за Олегом. «Я їду заробляти на хату, — сказав він. — Соломія виросте, одружиться, треба буде придбати їй оселю, сплатити весілля. І машину вже час міняти. Іншого виходу немає». Я здалася, хоча страх стискав горло.
Перші місяці розставання були важкими, але сповненими надії. Ми дзвонили кожен день. Олег скучив, говорив теплі слова, а я підтримувала його, як могла. Він обіцяв, що все це — заради нас, заради майбутнього Соломії. Але через півроку щось змінилося. Я відчула це — жіноча інтуїція не бреше.
Олег став холодним. Дзвінки скоротилися до кількох хвилин, він відмахувався втомою, роботою, справами. Його голос, який колись був таким рідним, став чужим. Я намагалася гнати думки про зраду, але вони поверталися, як чорні хмари. Як він міг забути 17 років нашого кохання? Адже він поїхав заради родини, заради дому, заради доньки! Та сумніви зростали, і я почала підозрювати найгірше.
Минуло два роки. Олег майже перестав дзвонити — раз на два-три місяці, повідомлення приходили ще рідше. Я зрозуміла: у нього інша. Ця думка вразила мене, як ніж у серце. Я не спала ночами, уявляючи, як він будує нове життя, поки ми з Соломією чекаємо його тут. Я думала, як його повернути. Навіть хотіла збрехати, що захворіла, аби він приїхав. Але не довелося. Олег сам зателефонував і сказав, що скоро повернеться. Моя інтуїція кричала: це не до добра.
Я готувалася до його приїзду, як до бою. Запросила маму, щоб вона підтримала мене. Вона сказала: «Роби усе, щоб він повернувся до родини». А потім дала несподівану пораду, яка стала моїм порячком: «Якщо він скаже, що в нього інша, не здавайся. Скажи, що не віриш. Доведи, що ти більше за всіх його кохаєш, що ніхто не зможе його любити так, як ти. Борися за свого чоловіка!»
Я вчепилася в ці слова, як у рятувальне коло. Але страх не відпускав — я знала, що у Польщі в нього інша. Коли Олег увійшов у дім, моє серце завмерло. Він виглядав втомленим, але чужим. Не минуло й години, як він випалив: «Марічко, я хочу розлучення. У Польщі я зустрів іншу. Ми кохаємо одне одного й скоро одружимося».
Світ розсіявся на шматки. Але я згадала мамині слова. «Я не вірю», — промовила я твердо, дивлячись йому в очі. Олег остовпів. Його впевненість розтанула. «У що ти не віриш?» — спитав він збентежено. «У те, що в тебе інша, — відповіла я. — Такий чоловік, як ти, не покине жінку, з якою прожив 17 років, не зрадить наші мрії, нашу доню».
Мої слова влучили у ціль. Олег дивився на мене, не знаючи, що відповісти. Він пробурмотів, що ми ще поговоримо, і вийшов у іншу кімнату. Перша перемога була за мною. Я витерла сльози й зрозуміла: треба боротися далі. Я не докоряла йому за зраду, не влаштовувала сцен. Натомість розповідала про майбутнє, про наші плани, про те, як Соломія закінчує школу. Я нагадувала йому, хто ми одне для одного.
Ми поїхали у відпустку на Карпати, забравши нову машину, куплену на його заробітки. Я робила все, щоб він відчув тепло нашої родини. Повільно, але вірно Олег почав повертатися до нас. Він частіше посміхався, цікавився Соломією, нашими справами. Польша залишилася у минулому.
Минуло півтора року. Олег не повернувся за кордон. Ми почали будувати хатину за містом, разом планували майбутнє. Наша родина вціліла, і я знаю, що це завдяки мамі. Вона навчила мене не здаватися, боротися за кохання, навіть коли здається, що все втрачено. Я дивлюся на Олега, на нашу Соломію й розумію: я врятувала не просто шлюб, а наш дім, наше життя. Але глибоко в душі я все ще боюся, що тінь тієї жінки одного дня повернеться…
