У маленькому містечку на Полтавщині, де зимові вечори затихають під сніжною ковдрою, а родинні драми розігруються за закритими віконницями, моє життя ледь не розбилося через зраду чоловіка. Я, Соломія, прожила з Дмитром майже 17 років, виховувала нашу доньку, вірила в нашу родину. Але його раптова поява й слова про розлучення розкололи моє серце. Лише мамин порада врятувала мене від розпачу та допомогла повернути те, що я мало не втратила.
Ми з Дмитром були разом із юності. Наша донька, Олеся, стала світлом нашого життя. Ми не жили в розкоші, але на все необхідне вистачало, і я була щаслива. Мешкали в затишній двокімнатній хаті, що дісталася мені від діда. Ніколи не скаржилася, але Дмитро завжди прагнув більшого. Коли йому запропонували роботу в Польщі, він вирішив, що це наш шанс на краще майбутнє.
Я була проти. Серце підказувало, що розлука нас зруйнує. Але в нашій родині останнє слово завжди було за Дмитром. «Я їду заробляти на будинок, — сказав він. — Олеся виросте, вийде заміж, треба буде купити їй квартиру, оплатити весілля. І машину вже час міняти. Іншого виходу нема». Я поступилася, хоча страх стискав горло.
Перші місяці розставання давалися важко, але були сповнені надії. Ми розмовляли що дня. Дмитро сумував, говорив теплі слова, а я поддержувала його, як могла. Він обіцяв, що все це заради нас, заради майбутнього Олесі. Але через півроку щось змінилося. Я відчула це — жіноча інтуіція не помиляється.
Дмитро став холодним. Дзвінки скоротилися до кількох хвилин, він посилався на втому, зайнятість, термінові справи. Його голос, колись такий рідний, став чужим. Я намагалася прогнати думки про зраду, але вони поверталися, як темні хмари. Невже він міг забути 17 років нашого кохання? Адже він поїхав заради родини, заради дому, заради доньки! Та сумніви зростали, і я почала здогадуватися про найгірше.
Минуло два роки. Дмитро майже перестав дзвонити — раз на два-три місяці, повідомлення надходили ще рідше. Я зрозуміла: у нього інша. Ця думка була як удар у живіт. Я не спала ночами, уявляючи, як він будує нове життя, поки ми з Олесею чекаємо його тут. Я думала, як його повернути. Навіть хотіла збрехати, що захворіла, лиш би він приїхав. Але не довелося. Дмитро сам подзвонив і сказав, що скоро повернеться. Моя інтуіція кричала: це не до добра.
Я готувалася до його приїзду, як до бою. Запросила маму, щоб вона підтримала мене. Вона сказала: «Зроби все, щоб він повернувся до родини». А потім дала несподівану пораду, яка стала моїм порятунком: «Якщо він скаже, що в нього інша, не здавайся. Скажи, що не віриш. Доведи, що ти краща за всіх, що ніхто не полюбить його так, як ти. Борися за свого чоловіка!»
Я вчепилася в ці слова, як у рятувальне коло. Але страх не відпускав — я знала, що в Польщі в нього інша жінка. Коли Дмитро увійшов у дім, моє серце завмерло. Він виглядав втомленим, але чужим. Не минуло й години, як він випалив: «Соломіє, я хочу розлучення. Я зустрів іншу в Польщі. Ми кохаємо одне одного і скоро одружимося».
Світ розвалився. Але я згадала мамині слова. «Я не вірю», — твердо сказала я, дивлячись йому в очі. Дмитро здивувався. Його впевненість розтанула. «У що ти не віриш?» — спитав він збентежено. «У те, що в тебе інша, — відповіла я. — Такий чоловік, як ти, не покине жінку, з якою прожив 17 років, не зрадить наші мрії, нашу доньку».
Мої слова влучили у ціль. Дмитро дивився на мене, не знаючи, що відповісти. Він пробурмотів, що ми ще поговоримо, і пішов у іншу кімнату. Перша перемога була за мною. Я витерла сльози й зрозуміла: треба боротися далі. Я не докоряла йому за зраду, не влаштовувала сцен. Натомість я говорила про майбутнє, про наші плани, про те, як Олеся закінчує школу. Нагадувала йому, хто ми одне для одного.
Ми поїхали у відпустку в Карпати, взявши новий автомобіль, куплений на його заробітки. Я робила все, щоб він відчув тепло нашої родини. Поволі, але впевнено, Дмитро почав повертатися до нас. Він частіше посміхався, цікавився Олесею, нашими справами. Польща залишилася в минулому.
Минуло півтора року. Дмитро не повернувся за кордон. Ми почали будувати будинок за містом, разом плануємо майбутнє. Наша родина вціліла, і я знаю, що це завдяки маминій пораді. Вона навчила мене не здаватися, боротися за кохання, навіть коли здається, що все втрачено. Я дивлюся на Дмитра, на нашу Олесю й розумію: я врятувала не просто шлюб, а наш дім, наше життя. Але в глибині душі я все ще боюся, що тінь тієї жінки одного дня повернеться…
