Мене звати Оксана. Зараз я опинилася між двох вогнів: ризикую посваритися або з рідною сестрою, або з коханим чоловіком. Серце розривається, а розум мовчить, ніби йому заплатили за мовчання.
Моя старша сестра Марічка завжди ставилася до мене… ну, скажімо так, не без цікавостей. На три роки старша, вона з дитинства заздрила, що мені, на її думку, діставалося більше ляльок, цукерок і суконьок. Хоча батьки любили нас однаково — просто я раділа дрібницям, а вона приймала їх як належне.
Чудово пам’ятаю, як Марічка відбирала в мене іграшки не для гри, а щоб просто довести мене до сліз. І з роками нічого не змінилося.
Коли я зустріла свого майбутнього чоловіка Івана, Марічка стала ще холоднішою. За моєю спиною шепотіла батькам, що наш шлюб довго не протримається. Мені тоді було 22, Іванові — 24. А Марічці вже цілих 25, і навіть тіні хлопця на обрії.
Після весілля ми з Іваном жили у його мами. Та незабаром вона вийшла заміж за іноземця (що за сюжет із ромкому!) і звалила за кордон, залишивши нам у спадок двокімнатну квартиру у Львові.
А потім пішов з життя дідусь Івана і заповів йому ще одну двокімнатну, вже в іншому районі. Отож у нас раптом виявилося дві хати.
Одну вирішили здавати, а гроші відкладати на навчання сина Тарасика. Йому 12, і час летить, як поїзд «Львів–Київ».
А Марічка, ніби в гонці за мною, невдовзі після мого весілля швидко-швидко вийшла заміж за першого-ліпшого — за Славка. Чоловіка, який працював лише тоді, коли йому дуже треба було пиво. Та все ж вона народила йому троє діток. Всі вони тіснилися в однокімнатній «хрущовці», купленій на маткапітал і невеличку допомогу від батьків.
Мені завжди було шкода племінників: вечно голодні, в потертих светрах, з невгамовним кашлем. Батьки допомагали Марічці, скільки могли, але їх пенсії — не космічні.
Ми з Іваном півтора року приховували від сестри, що здаємо квартиру. Та одного дня вона все ж дізналася.
І ось вона прийшла до мене з умовляннями:
— Оксанко, ну ти ж розумієш! — майже плакала Марічка. — Ви здаєте квартиру, а ми тут, як оселедці в бочці! Поряд із вашою хатою чудова музична школа — наша Софійка мріє про балет, а Петрик хоче вчитися грати на сопілці! Ну дай нам шанс! Пустіть нас безкоштовно, а там Славко влаштується на роботу, я теж знайдусь — і будемо хоч щось платити. Ми ж рідні!
Дивлячись на неї, я відчувала дивну суміш жалю (до дітей) і страху (за себе).
Я розповіла все Іванові.
— Ні! — відрізав він. — Хіба через мій труп! Ця орда рознесе квартиру до цвяха, і грошей ми не побачимо! Їхній Славко десь влаштується? Та він за життя й дня нормально не пропрацював! А твоя сестра ще й четвертого народить — щоб не йти на роботу!
Я намагалася переконати його, що це тимчасово, що їм просто важко.
— Ти сама віриш у те, що говориш? — зі злою усмішкою запитав Іван. — Дай їм палець — відкусять по лікоть. Ні! Я вже шукаю нових орендарів!
Наступного ранку мені подзвонила Марічка:
— Ми вже майже все зібрали! Залишилося пару коробок — і ми переїжджаємо! Чекай на нас!
Я сиділа з телефоном у руці, не знаючи, що відповісти. Я не сказала, що вони даремно збирають речі. Не сказала, що ми не пустимо.
Я боюся за маму — у неї хворе серце, і будь-який стрес може стати фатальним.
Боюся остаточно втратити сестру — і водночас боюся зруйнувати стосунки з чоловіком.
Я на роздоріжжі, яке розриває мене на частини.
Серце хоче допомогти рідній крові. Але розум і спогади про дитячі образи нагадують: Марічка завжди брала, але ніколи не віддавала.
А Іван… Він був поруч завжди: підтримував, піднімав, будував разом зі мною наше життя. І тепер просить одного — захистити нашу працю, нашу сім’ю, наше майбутнє.
Тож я розумію: як би важко не було, доведеться сказати «ні».
Я знайду в собі сили відмовити сестрі. І хай сердиться. Хай ненавидить. Я обираю свого чоловіка, свого сина, нашу сім’ю.
Але як же боляче робити цей вибір… Як гірко усвідомлювати, що рідна людина може поставити тебе перед такою жахливою дилемою…
