У маленькому містечку на півночі України, де зимові вечори завжди тихі, а родинні драми розкриваються за зачиненими дверима, моє життя мало не розпалося через зраду чоловіка. Я, Марічка, прожила з Михайлом майже 17 років, виховувала нашу доньку, вірила в нашу родину. Але його раптовий прихід і слова про розлучення розбили мені серце. Лише порада матері врятувала мене від розпачу та допомогла повернути те, що я ледь не втратила.
Ми з Михайлом були разом із юності. Наша донька, Оксаночка, стала світлом нашого життя. Ми не жили в розкоші, але на все необхідне вистачало, і я була задоволена. Мешкали в затишній двокімнатній квартирі, яка дісталася мені від діда. Ніколи не скаржилася, але Михайло завжди прагнув більшого. Коли йому запропонували роботу в Польщі, він вирішив, що це наш шанс на краще життя.
Я була проти. Серце підказувало, що розлука нас зруйнує. Але в нашій родині останнє слово завжди було за Михайлом.
— Їду заробляти на будинок, — сказав він. — Оксана підросте, одружиться, потрібно буде придбати їй житло, оплатити весілля. І машину вже час міняти. Іншого виходу немає.
Я поступилася, хоча страх стискав груди.
Перші місяці розлуки були важкими, але сповненими надії. Ми дзвонили один одному щодня. Михайло сумував, говорив теплі слова, а я підтримувала його, як могла. Він обіцяв, що все це заради нас, заради майбутнього Оксани. Але через півроку щось змінилося. Я відчула це — жіноча інтуїція не бреше.
Михайло став холодним. Дзвінки скоротилися до кількох хвилин, він посилався на втому, зайнятість, термінові справи. Його голос, який колись був таким рідним, став чужим. Я намагалася відганяти думки про зраду, але вони поверталися, як темні тіні. Невже він забув про 17 років нашого кохання? Адже він поїхав заради родини, заради доньки! Та сумніви зростали, і я почала здогадуватися про найгірше.
Минуло два роки. Михайло майже перестав дзвонити — раз на два-три місяці, повідомлення приходили ще рідше. Я зрозуміла: у нього є інша. Ця думка була, як удар у живіт. Я не спала ночами, уявляючи, як він будує нове життя, поки ми з Оксаною чекаємо його тут. Я думала, як його повернути. Навіть хотіла збрехати, що захворіла, аби він приїхав. Та не довелося. Михайло сам подзвонив і сказав, що скоро повертається. Моя інтуїція кричала: це не до добра.
Я готувалася до його приїзду, як до бою. Запросила матір, щоб вона підтримала мене. Вона сказала:
— Зроби все, аби він повернувся до родини.
А потім дала несподівану пораду, яка стала моїм порятунком:
— Якщо він скаже, що у нього інша, не здавайся. Скажи, що не віриш. Доведи, що ти краща за всіх, що ніхто не полюбить його так, як ти. Борись за свого чоловіка!
Я вчепилася в ці слова, як у рятівний круг. Та страх не відпускав — я знала, що в Польщі у нього інша жінка. Коли Михайло увійшов у дім, моє серце завмерло. Він виглядав втомленим, але чужим. Не минуло й години, як він випалив:
— Марічко, я хочу розлучення. Я зустрів іншу в Польщі. Ми любимо одне одного і скоро одружимося.
Світ зруйнувався. Але я згадала мамину пораду.
— Я не вірю, — твердо сказала я, дивлячись йому в очі.
Михайло здивувався. Його впевненість розвіялася.
— У що ти не віриш? — запитав він збентежено.
— У те, що у тебе інша, — відповіла я. — Такий чоловік, як ти, не кине жінку, з якою прожив 17 років, не зрадить наші мрії, нашу доньку.
Мої слова потрапили у ціль. Михайло дивився на мене, не знаючи, що відповісти. Він пробурмотів, що ще поговоримо, і пішов у іншу кімнату. Перша перемога була за мною. Я витерла сльози й зрозуміла: треба боротися далі. Я не докоряла йому за зраду, не влаштовувала скандалів. Натомість розповідала про майбутнє, про наші плани, про те, як Оксана закінчує школу. Нагадувала йому, хто ми один для одного.
Ми поїхали у відпустку в Карпати, взявши новий автомобіль, куплений на його заробітки. Я робила все, щоб він відчув тепло нашої родини. Повільно, але впевнено Михайло почав повертатися до нас. Він частіше посміхався, цікавився Оксаною, нашими справами. Польща лишилася в минулому.
Минуло півтора року. Михайло не повернувся за кордон. Ми почали будувати будинок за містом, разом плануємо майбутнє. Наша родина вціліла, і я знаю, що це завдяки маминій пораді. Вона навчила мене не здаватися, боротися за кохання, навіть коли здається, що все втрачено. Я дивлюся на Михайла, на нашу Оксану, і розумію: я врятувала не просто шлюб, а наш дім, наше життя. Але в глибині душі я все ще боюся, що тінь тієї жінки одного дня повернеться…
