Ніколи б не подумала, що зрада може розбити мою родину на шматки. Прожили разом із чоловіком п’ять років. Були гарні, теплі роки — принаймні, мені так здавалося. Все починалося, як у романтичній комедії: квіти, компліменти, прогулянки під місяцем. Потім весілля. А через рік народився наш син, якого ми з чоловіком чекали з великою радістю.
Так, малюк з’явився на світ трохи раніше, і, можливо, це далося взнаки — імунітет у нього був слабенький, часто хворів. Через це я так і не вийшла на роботу. Вирішили, що садочок, навіть ясельки — не для нього, не витримає. Залишилася вдома, присвятивши себе дитині та родині. Мій чоловік тоді сказав:
— Заробляю достатньо. Сиди вдома, доглядай за сином. Коли піде до школи — тоді подумаємо. Усе налагодиться.
Я йому вірила. Він здавався надійним, турботливим. Жили, як багато молодих сімей: він — на роботі, я — вдома з дитиною. Начебто все було правильно. Іноді влаштовували собі маленькі вихідні — їздили у гості чи на природу. Бабусі допомагали — обидві ще працювали, але ніколи не відмовляли.
А потім почалася пандемія. Чоловік перейшов на віддаленку. Став дратівливим, почав зриватися. За найдрібнішу дрібницю міг накричати на мене чи гаркнути на дитину. Я розуміла — стрес, втома, тривога за роботу. Усі були на нервах. Потім він повернувся до офісу, і, як мені здавалося, життя почало налагоджуватись. Він навіть вибачався за свої спалахи.
А син продовжував хворіти. Один діагноз змінював інший, і врешті ми з ним опинилися в лікарні. Пробули там майже два тижні. Чоловік дзвонив, запитував, як справи, але так і не приїхав. Моя свекруха сказала:
— Він годувальник сім’ї, що йому в лікарні робити? Ще заразиться. Йому треба працювати.
Я тоді не заперечувала. Справді, він же приносить гроші. А в лікарні в нас усе було.
Коли ми повернулися додому, у квартирі було ідеально чисто. Навіть занадто. Подумала: мабуть, замовив клінінг. Було приємно — він зустрів нас, допоміг донести речі, замовив їжу. Я зраділа — значить, сумував, піклувався.
Але ввечері, коли пішла розбирати брудний одяг, побачила у пральці свій халат. Чому він там? Я ж не стирала. Подумала — ну, буває, могла й забути.
Наступного дня ми з сином вийшли на прогулянку, і на лавочки біля під’їзду зустріла Мар’янку — сусідку. Ми не подруги, але часто бачимося — у нас діти одного віку. Побалакали, і вже хотіли розходитись, коли вона раптом покликала мене і сказала:
— Пробач, це не моя справа, але… Три дні тому я їхала в ліфті з твоїм чоловіком. Він був з якоюсь жінкою. Разом вийшли на вашому поверсі. Не хотіла казати, але не можу мовчати.
Спочатку не повірила. Просто не зрозуміла, що вона каже. А потім — згадала той халат. Згадала стерильну чистоту у домі. І мене ніби облили холодною водою.
Коли чоловік повернувся, я не стала відкладати розмову:
— Ти приводив до нашого дому іншу жінку? Поки я з твоїм сином лежала в лікарні?
Він опустив очі. Усе було зрозуміло. Навіть не заперечив. Не пам’ятаю, як опинилася у мами. Телефон тріщав від дзвінків — я не відповідала. Була розбита.
Коли він не додзвонився до мене, почав телефонувати моїй матері. А вона… вона сказала, що не хоче втручатися. Що ми самі маємо розібратися. Я залишилася одна зі своїм болем.
Але свекруха втрутилася. Прийшла на дитячий майданчик, куди я вийшла з сином, і, навіть не привітавшись, одразу завела:
— Я думала, ти розумніша. Через одну помилку руйнуєш все! Він же тебе не кинув, дитину не кинув. Ну, спіткнувся. А ти куди — одразу речі збираєш і тікаєш!
Я стояла і не вірила своїм вухам. Він зрадив мені. У нашому домі. А я — винувата?!
— Ти себе запустила після пологів, увесь час з дитиною, ніякої новизни. А в офісі стільки красунь! Він же чоловік, не витримав. Ну і що тепер? Роби вигляд, що нічого не було. Головне — у тебе є дах над головою, їжа, дитина. Живи й радій.
Я нічого не відповіла. Просто пішла. Не було сил сперечатися.
Останньою краплею стало те, що й моя мама — моя рідна мати — не стала на мій бік.
— Це важко, але подумай, — сказала вона. — Син виросте без батька. А ти все одно не стала б щасливішою. Пробачити — не значить забути. Подумай ще раз. Може, варто спробувати почати все наново.
Я не розумію, як це можна пробачити. Як можна робити вигляд, що нічого не сталося. Як можна жити з людиною, яка привів у наше ліжко іншу жінку, поки я сиділа в лікарні з його хворою дитиною.
Я не хочу бути зручною. Не хочу бути сліпою. Я не залізна. У мене теж є серце.
Зараз живу у мами. Думаю. І не знаю, як вчинити. Але одне знаю точно — назад, у той «чистий» дім, де мені зрадили, яТепер я точно знаю — щастя не в тому, щоб терпіти, а в тому, щоб мати сміливість почати все спочатку.
