В селі давним-давно жила дівчина на ім’я Оксана Петрівна. Одного разу її чоловік привів до хати іншу жінку.
Оксана пильно оглядала свій наряд… Біла сукня, куплена за копійки на ярмарковому розпродажу, здавалася занадто простою. Витільганий мереживо, яке вона так старанно вибирала, але все одно не розгледіла як слід, тепер виглядало дешевеньким.
«Та й годі,— подумала вона,— Аби Василеві подобалося». Вона зітхнула. У цій сукні вона вийде заміж. Василь… Він був її мрією, коханням з першого погляду. Хоча, якщо чесно, він ніколи не був тим принцом на білому коні. Швидше, схожий на того… бувалого козака з густою кучеривою русою чуприкою, широкими плечима й жартівливим поглядом ясних, немов волошкове полі, очей.
Оксана вірила, що кохання прийде саме так. Раптово. З першого погляду. Як у казках. На менше вона не годилася.
Задзвонив телефон, повертаючи Оксану з мрій у реальність. Авжеж, мати, знову умовлятиме відмінити весілля.
— Оксанко, серденько моє, послухай мене, послухай тих, хто прожив більше! — звичайно, мати плакала, мабуть, вже тиждень,— Яке весілля через місяць після знайомства? Ви ж зовсім один одного не знаєте!
Скільки можна повторювати те саме?
— Для справжнього кохання й більше не треба,— промовила Оксана,— Я тобі тисячу разів пояснювала. Це ж любов із першого погляду! Як у кіно!
— У кіно, Оксанко, казки показують! — відповіла мати,— А в казках пишуть, що після весілля «жили вони довго та щасливо». І завіса! А далі — ніч-чо-го не розповідають. А в житті після «довго та щасливо» починаються будні, де будуть робота, рахунки, діти… Ти хоч дізналася, де він працює? Чим займається? Які в нього плани?
Оксана не знала, що відповісти. Вони з Василем якось не говорили про таке. Уся їхня розмова зводилася до захоплених визнань у коханні.
— Працює… ну, щось казав про перевезення,— ухильно відповіла Оксана, уникаючи конкретики, а то мати ще й перевірить.
Де працює, де працює… Добре хоча б не запитала, чим захоплюється. Бо про захоплення Василя вона знала ще менше. Здебільшого це були посиденьки з друзями за кухнем лимонаду та комп’ютерні ігри аж до пізньої ночі. Та чи має це значення, коли серце повне кохання?
Батько перехопив слухавку.
— Оксано, що може вийти з людини, яку ти не знаєш? Ти й сказати не можеш, де він працює!
— А в бабусі з дідусем же вийшло, а вони й знайомилися менше, ніж ми. Як зустрілися — одразу до ЗАГСу побігли.
— Випадковість на випадковість не припадає. Якщо в когось і виходило, то це один на мільйон,— додав батько,— Звичайне щастя.
— І мені пощастить!
— Оксано!
— Вибач, мені час. Василь приїхав,— швидко промовила Оксана й, не чекаючи нових умовлянь, поклала слухавку.
Василь приїхав із крамниці в тому, що встиг купити: синій костюм, трохи зім’ятий і явно не за розміром. Піджак топорщився на плечах, а штани збиралися в гармошку на черевиках. У руках він тримав букет ромашок, перев’язаний простою стрічкою. Ромахи, мабуть, зірвані десь узбіччям. Але Оксані вони здалися найкрасивішими квітами у світі.
— Готова? — запитав він.
Оксана кивнула, відчуваючи, як руки тремтять від хвилювання. Вона зробила глибокий вдих і вийшла з хати, залишивши позаду всі сумніви, умовляння рідних і здоровий глузд. Вона йшла назустріч своїй долі, як їй здавалося.
У ЗАГсі все пройшло швидко й буденно.
Чиновниця з втомленим обличчям монотонно пробурмотала завчену промову про створення нової сім’ї, про любов і вірність. Василь незграбно надів Оксані обручку, і вони посміхалися під спалахи фотоапаратів нечисленної родини Василя. Від Оксани нікого не було. Вона знала, що батьки образилися на її впертість і не приїхали на весілля на знак протесту.
Після ЗАГСу вони поїхали додому до Василя, у хату, яка з позавчора стала і Оксаниною. На столі, застеленому рябою скатертиною, скромно стояли бутерброди з ковбасою, миска олів’є та нарізані кружальцями помідори й огірки. Родина Василя: тітка Галина, яка все це готувала (і явно не раділа), дядько Тарас із вічним похміллям та двоюрідна сестра Настя із заздрісним поглядом — привітали молодих і, трохи посидівши, розійшлися. На їхніх обличчях був вираз, ніби вони прийшли не на весілля, а на поминки. Оксані було не по собі, але вона намагалася не звертати на це уваги.
Коли останній гість пішов, Василь з полегшенням зітхнув.
— Ну от і все,— сказав він,— Тепер ми чоловік і дружина! Назавжди!
Він закрутив її по хаті, і Оксана засміялася від щастя.
А ввечері того ж дня, лише через три години, почався цирк, як би сказала Оксанина мати. Василь, провівши родичів, раптом оголосив, що святкувати весВрешті-решт Оксана зрозуміла, що щастя не в тому, щоб терпіти, а в тому, щоб знайти в собі сміливість піти туди, де тебе люблять справді.
