Уявляєш, подруга, мій чоловік привів додому свого кума пожити «на кілька днів», а я зібрала валізу і тихенько поїхала у санаторій під Трускавцем.
Було це так. Я стою на кухні, борщ мішати закінчила, вже ріжу хліб і тут з коридору голос Остапа: «Давай, заходь, не соромся, почувайся як удома!» Потім гуркіт у передпокої, мабуть, хтось шмурдяка на підлогу кинув. Думала, може сусід прийшов, але якісь незнайомі кроки та чоловіча говірка.
Я, Маня, нікого не чекала. Узагалі планувала тихий сімейний вечір у нашому двокімнатному на Позняках. Думала, буде в нас романтика: телевізор, тортик, я і Остап. Мрія! Тим паче, що після звітного тижня в податковій я, як лимон вижата, була. Поволі відкладаю половник, витираю руки та йду в коридор.
А там Остап світиться, кума обіймає, допомагає йому куртку витягнути. Той, Микола, ще той мордатий хлопець, носа червоного, мов помідор, та й очі такі, ніби він зараз прицінюється до всього: чи телевізор витримує, чи килим добрий. Біля порога спортивна клуня, напхана речами, аж ледь блискавка тримається.
О, Марічко, Остап так радо мені, я сюрприз тобі зробив! Памятаєш Миколу, з яким ми в «політесі» разом були? Це той, що найкраще на гітарі грав! Ну, ще той гуморист.
Миколу я бачу наче крізь туман. Ще в універі він сірниками прикалувався: то цигарки буде просити, то конспекти… Зараз від нього ніби залишилась тільки широка талія і лисина, та ще дивиться навкруги, наче щось хоче схопити.
Добрий вечір, господине, пробуркотів Микола, знімаючи черевики прямо у коридорі й кидаючи їх осторонь. Місця у вас просторо.
Доброго вечора, кивнула я стиха, глянувши на Остапа. А в мене очі ну чистий знак запитання.
Він різко підходить до мене й шепоче, поки гість у ванній миє руки:
Марічко, біда у Миколи! Любка його вигнала, уявляєш? Квартира її, прописки немає. Телефоном тірить, грошей катма… Нехай у нас тиждень поживе, поки знайде якусь хату чи з дружиною помириться. Ти ж знаєш мене, я такого не покину.
Знала я Остапа давно. Добрий, але слабохарактерний. Жалість у нього в крові: хто не поплаче тому вечеря і нічліг.
Тиждень? перепитую я стиха. А він де спати буде? В нас же тільки дві кімнати, а ти на кухню збираєшся?
Подумаєш! Тиждень чай за столом попємо. Допоможемо людині! Микола тихий, ти й не помітиш!
«Тихий» Микола виходить з ванної, руки витирає об моє нове рушничок для обличчя, яке щойно повісила.
А чим будемо вечеряти? весело так, неначе він у себе вдома вже. Шось їсти так хочеться, з самого ранку й крихти в роті не мав пакувався, хвилювався, дорогою не їв…
Вечеря запамяталась мені як вистава одного актора: Микола їв, як ніби готувався до Голодомору. Борщ зник зі швидкістю світла, котлети щезали, лише крихти з тарілки скидав назад ще й примовляв:
Борщик добрий, наваристий, але часничка не шкодуй. Моя б колишня, Любка, так зварить, що ложка стоїть!
Я скупо всміхнулась і мовчала. Остап каявся у погляді, але накладав йому ще добавки.
Добре готує моя Маня, еге ж, Миколо.
Та нічо, як для міської панночки піде, відмахнувся кума, достаючи свою пляшку горілки та наливши собі сто грам. Ми, прості чоловіки, до грубого звикли. Серце, нема у тебе пивка до котлет?
Весь вечір телевізор на такій гучності гатив, що склянки в серванті бриніли. Микола завалився на диван дивитись фільм і щоразу гупав кулаком по столу, коли там когось били, а Остап йому підтакував і мотався з кухні по чай, бутерброди, ще щось. Мені вже й місця не знайшлось: я пішла в спальню читати, але шум проникав навіть крізь подушку.
Вранці все продовжилось. Зайшла я на кухню каву зварити а там гора посуду, стол мажеться крихтами й кетчупом, спорожніла пляшка валяється. Микола в гостиній спить на розкладному дивані, хропе аж вікна тремтять. Квартира провонялась тютюном і шкарпетками.
Остап вийшов з туалету, сонний та пошарпаний:
Ой, Маню, перепрошую, не прибрали, ми вчора засиділись…
А снідати ви з чого будете? Чистий посуд є?
Та посуд миємо, зараз.
Я своє відпила, вдягнулась і пішла на роботу. Але цілий день думала: не хочу назад у дім. І дім той уже не мій: шум, невихованість, дурдом.
Ввечері домашні проблеми продовжились. Посуд хоч і вимили, але абияк. Кімната смердить підсмаженим салом. Микола сидить у майці, курить у вікно.
А десь у вас була сало? Ми тут з Остапом картопельки насмажили, але сало купили самі, Остап дав гроші (у мене карта заблокована).
Я дивлюсь: плита у жирі, підлога в смітті.
Я не голодна, кажу. Остапе, йди сюди.
Завела чоловіка до кімнати, зачиняю двері:
Що це таке? Чому він курить, чому такий бардак? Ти ж казав, він невидимий буде!
Маню, не гарячкуй, він мене обіймати, а я відсторонилась. Людина в стресі, хай відволічеться. Ну потерпимо тиждень, нічого.
«Потерпимо» розтягнулося на три дні, і кожен день гірший за попередній. Микола в трусах тиняється по хаті, на кухні нічого не залишає, у ванній бардак, він і її на годину займає.
В п’ятницю я додому раніше прийшла, думаю: ванну прийму, посплю. Відкриваю двері а в коридорі ще пара чобіток на підборах і юхтових черевиків. У залі дим хоч сокиру вішай. За столом Микола, якийсь чоловяга й розмальована дівчина. Остап присів в куточку, червоний. На столі пляшки, закуска, і все на моєму дубовому журнальному столику, без скатертини.
Опа! Жінка прийшла! кричить Микола. Остапе, налий ще! Марійко, знайомся: це Петро та Наталя «чисто культурно пятничок святкуєм».
А я дивлюсь: кільце від склянки на столі, Наталя недопалок у вазу кидає… Мій Остап голову втяг у плечі.
Я не кричала, не сварилася. Просто спокійно: «Доброго вечора. Я вам заважати не буду». Пішла в спальню, замкнула двері, витягла валізу, швидко склала халат, сукні, книги, косметику. І згадала, що маю невикористаний відпустку, а ще сотню доларів у схованці (зараз приблизно чотири тисячі гривень).
Відкрила ноутбук, зайшла на сайт санаторію «Карпати», вибрала люкс, харчування, СПА, оплатила карткою. Бронь на завтра. Лягла спати рано, в берушах. Тусовка гасла вдалині, як жайворонки…
Вранці тиша. Гості чи розбрелися, чи сплять. Я прийняла душ, одягнулась, залишила записку на столі: «Поїхала в санаторій. Буду за тиждень. Готувати не буду. За комуналку плати сам».
Таксі чекало біля підїзду. Як рушила так ніби тягар впав з плеч.
Перші два дні наче в раю: прогулянки парком, мінеральна водичка, масажі, книги… Телефон на беззвучному, лише ввечері перевіряю.
Від Остапа перші дзвінки та повідомлення: «Маня, де ти?» «Тут нічого їсти» «Чому ти нічого не залишила?» Я посміхнулась і пішла на шоколадне обгортання.
На третій день Остап вже пише про побут: «Де шкарпетки? Як вмикати пралку, вона блимає?» «Микола питає, де рушники запасні» «Порошок і папір закінчилися».
Відписала: «Інструкція у ґуґлі. Порошок і папір у магазині. Гроші у вас є».
На четвертий сам дзвонить. Відповідати вирішила:
Марічко, коли ти повернешся? Це жах!
А що сталося?
Микола зовсім знахабнів. Другів приводив, сусідка поліцію викликала, штраф! Посуд гора, дим, він вимагає вечерю, каже, що я господар поганий!
Ну ти ж казав чоловік добрий, друг справжній, спокійно відповіла я. Ось допоможи, покажи, до чого друзі доводять. І готуй йому смажене сало.
Я не можу його вигнати: він же кум, соромно…
Це твій вибір, Остапе. Я неділю повернусь. Якщо квартира не буде як була, або якщо Микола буде, я поїду до мами і на розлучення подам. Я серйозно.
Я поклала слухавку і пішла на масаж.
Відпустка пролетіла, як одна мить. Я відпочила, посвіжіла, очі засвітились, аж дзеркало не впізнало.
У неділю повертаюсь. Відчиняю двері пахне лимоном, чистота і смажена курка. Куфру біля дверей немає. В усіх кімнатах скрізь порядок. У кухні блиск.
Остап виходить невтомлений, але чистенький і свіжий:
Привіт…
Де Микола? питаю, знімаючи пальто.
Вигнав його у четвер. Після твого дзвінка.
Як?
Обнаглів зовсім: почав казати, щоб я за пивом побіг, а я йому збирай речі та готуйся йти. Назвав підкаблучником, казав, що я його зрадив через жінку, ще й тисячу гривень за моральну шкоду вимагав. Я кинув йому гроші й виставив сумку.
Остап підходить, бере мене за руки. Долоні трохи шершаві з миючих.
Пробач, Маню. Я справді не розумів нічого. Я все звик, що все ці само робиться: їжа, чистота. За ці дні я ледве не збожеволів. Я не знаю, як ти все співаєш.
Я подивилась на чоловіка у погляді в нього не тільки провина, а й якесь глибше розуміння, чого вартий домашній затишок.
Я не для паразитів стараюсь, Остапе. Для нас.
Я зрозумів. Жодних гостей з ночівлею. Жодного разу.
Сідай, горе моє, курка зараз згорить.
Ми повечеряли у тиші, але це вже була правильна тиша. Остап і доглядав за мною, і чай налив.
А як санаторій? Сподобалось?
Ще б пак! Я тепер щопівроку буду їздити відновлюватись навіть кількох днів замало.
Я навчуся готувати, обіцяв він.
Наступного дня дізналась, що Миколу теща пустила назад, але через скандал готують документи на виселення. А ще що його з роботи місяць тому звільнили за пиятику, і спекталь про «вигнала дружина» то був лише спосіб пожити за чужий рахунок.
Остап це почув, кивнув і ще раз обійняв мене. Урок засвоєний. Сімейні межі святе, більше ніхто не переступить.
А я зрозуміла: щоб тебе почули, іноді не треба кричати, досить піти мовчки й дати людині самій розібратись із наслідками.
Життя наше трохи змінилося: Остап досі не ідеал, але мою працю уже цінує. А коли його двоюрідний брат зателефонував з проханням пожити пару днів, Остап дав йому адреси хостелу.
Я стою на кухні, варю борщ, сміюсь про себе. Санаторій це добре, але вдома, де тебе люблять і поважають краще за все.
Дякую, що дослухала цю історію до кінця, люба! Як будуть ще такі життєві пригоди обов’язково наберу, бо ж з подругами головним треба ділитись!
