Майже два роки тому я почула від свого чоловіка слова, які не забуду ніколи. Він сказав: «Ти так передбачувано живеш, що я вже втомився від тебе». Хоч Петро вважав наше життя надто нудним, мені воно подобалося. Я прокидалася рано, йшла готувати сніданок, робила зарядку та збиралася на роботу. Найперше дбала про чоловіка: готувала Петрові все, щоб він не поспішав, адже виходив на роботу першим. Потім готувалася сама. Ми обоє брали із собою обід, приготовлений удома. Щовечора, повертаючись із роботи, я заходила до магазину, а вдома варила вечерю, прибирала, прала. Перед сном якийсь український фільм і відпочинок.
Було відчуття, що це правильний ритм життя. Все ідеально: чоловік доглянутий, нагодований, у домі лад і затишок. Чого ще можна бажати? Щосуботи я влаштовувала генеральне прибирання, пекла щось смачне, варила борщ, голубці чи вареники. До вечора запрошували в гості друзів або й самі гуляли по Львову. У неділю обовязково їздили до батьків: першу половину дня до одних, другу до інших. Доглядали за городом, допомагали старшим, спілкувалися, ділилися новинами й просто раділи тому, що можемо побути разом.
Вечорами насолоджувалися тишею вдома. Ми майже не сварилися, не кричали один на одного у нашій квартирі панували мир та злагода. Але… Одного дня Петро проголосив, що йому стало зі мною нудно. Спочатку кілька годин скаржився, що невдоволений життям, на прикладах друзів, які «живуть на повну» веселяться, подорожують, не стримують себе у розвагах. Ми ж, мовляв, навіть не сперечаємося! Того вечора він просто пішов із дому.
Я була цілком задоволена нашим усталеним побутом, не хотіла нічого змінювати. Однак, щоб не втратити коханого чоловіка, вирішила вдатися до змін. Спершу взялася за свій образ: вичистила шафу, поїхала до крамниці на Хрещатику, набрала собі вбрання на всі випадки життя за збережені гривні, які відкладали на невеличкий будинок під Києвом. Постриглась коротко, пофарбувала волосся в яскравий тон. Вирішила: досить бути сірою мишкою! Змінила й роботу пішла в організатори свят і подій. Тепер моє життя засяяло новими барвами: концерти у філармонії, вистави, нові друзі.
Минув тиждень. Петро повернувся й ледве впізнав мене. Пообіцяла йому, що змінимо ритм життя. І таки змінили. З того часу вдома нас майже не було. Весь час у русі чи то ніч у караоке у Львові, чи гастрономічний тур у Чернівці, чи вечір із друзями десь під Києвом. Ми могли їхати раптом на Дністер сплавлятися на байдарках, кататися на велосипедах у Карпатах, поїхати на вихідні в Одесу. Кожен вечір новий досвід, нові люди, нові емоції.
Та минуло декілька місяців і Петро почав туго згадувати про тишу, затишок, хотів повернути сімейні вечори на кухні, борщ і пироги. А я вже навіть часу не мала стояти біля плити. Я змінилася настільки, що чоловік сам почав втомлюватися від мого товариства.
Ще через тиждень він заявив, що не витримує такого темпу! Хоче назад: до вечорів удома, до поїздок на вихідні до батьків, до вареників з картоплею просто з печі, а не з доставки.
Та більше мені не хотілося повертатися в минуле. Я довго навчалася бути «правильною» дружиною, а тепер відчула смак свободи й вже не бачила себе знову у старих пантофлях. Та й нове життя було до душі. Хоч і старий побут не викликав у мене відрази назад я вертати не хотіла. Коли чоловік почав наполягати на поверненню давніх традицій, цього разу у нас зчинилася справжня буря.
То був його вибір: гупання посудом, сусіди прибігли, викликали поліцію. Петро зібрав речі, подався до матері в село, мабуть, мріючи, що як повернеться, я знову стану тією тихою, лагідною Анастасією, яку він знав раніше. Але це вже занадто. Ми не актори в кіно, не можемо мінятись за чиєюсь командою. Коли Петро знову переступить поріг, знайде на столі документи на розлучення і записку: «Мені з тобою вже стало так нудно, що не можу більше жити під одним дахом».
