Чоловік наказав: «Не сперечайся». Я й не сперечалася я перестала погоджуватись. І саме тут почалося найцікавіше.
Максим зайшов до кухні так, ніби тільки-но підписав мир між двома всесвітами, хоча в руках тримав лише батон Київський і пакет молока від Галичини. Поза його була велична, майже кам’яна, як новий пам’ятник перед міськрадою у Херсоні. З того часу, як тиждень тому його зробили «в.о. заступника начальника відділу», він вже не ходив він гордо ступав.
Ганнуся, промовив він, оцінюючи мій святковий ужин (запечений короп) з виразом митного інспектора на обличчі.
Я сьогодні страшенно втомився. Довелося приймати стратегічні рішення. Давай домовимося: вдома тиша і повний акцепт. Я не хочу суперечок. Мозок мій хоче відпочити.
Я застигла з виделкою в руці. Це було сміливо. Це було щось свіже і незвичне. Враховуючи, що ми живемо у моїй квартирі на Подолі, а моя зарплата фінансового аналітика дозволяє нам не знати, що таке інфляція гривні, його прохання звучало так, наче морська свинка просить у лева персональний кабінет у хаті.
Тобто, ти хочеш, щоб я була твоїм відлунням? уточнила я, відчуваючи, як у грудях прокидається та шляхетна істота, через яку мене поважають колеги й побоюється свекруха.
Я хочу, щоб ти визнала мій авторитет, з гідністю вимовив Максим, поправляючи краватку, яку чомусь вдягнув до вечері. Чоловік це вектор, жінка це середовище. Не згинай мій вектор, Ганно.
Я подивилася йому в очі. Там сяяла чиста і непохитна впевненість, що часто буває лише у тих, хто намагається перебігти Кільцеву о третій ночі.
Добре, любчику, усміхнулась я і відрізала шматок риби. Жодних суперечок. Лише згода.
І з того моменту почалась моя улюблена гра: «Бережися своїх бажань вони бувають надто буквальними».
Перший акт сновидінь стався у суботу. Максим збирався на корпоративний тимбілдинг, який він гордо називав «самітом лідерів», а я вилазкою офісного планктону на шашлики.
Він крутився перед дзеркалом у нових штанах, які купив без мого відома гірчичного кольору, модних у його уяві, але сиділи вони так, наче шилися на вусатого борсука. На стегнах пусто, а литки притиснуті так, що можна було розгледіти вени.
Ну як? спитав він, виставляючи груди. Підкреслює мій статус як керівника?
Раніше я б тонко натякнула, що у цих штанях він виглядає радше як ведучий дитячого ранку в клубі Веселка. Але ж я пообіцяла.
Безумовно, Максимику, кивнула я, не відриваючись від збірки Ліни Костенко. Дуже сміливо. Всі одразу зрозуміють, хто тут альфа. Колір і фасон просто кричать про твою індивідуальність.
Максим повеселішав.
От бачиш! А раніше почалася б: Зніми, не ганьбись! Вчишся, дружино!
Він пішов із квартири, як павич. А повернувся злий, червоний і чомусь у спортивних штанах від колеги. На битві за успіх (перетягування каната) його модний шедевр тріснув по шву наче мрії під час дефолту.
Чому ти мені не сказала, що вони мені малі в «ключових місцях»?! зойкнув він, кидаючи залишки модного на підлогу.
Любий, але ж це мав бути статус. Я не сперечалась. Схоже, твій статус виявився завеликим для цих штанів.
Справжній театр абсурду почався, коли до нашої гри приєдналася «важка артилерія» Зінаїда Михайлівна, мама «вектора». Вона прибилася на ревізію, й Максим окрилений моїм смиренням, вирішив, що дозволено все.
Посеред кімнати Зінаїда Михайлівна зі зачіскою я бішон-фрізе вдивлялася у мою вітальню.
Ганнусю, штори у тебе якісь похмурі, заявила вона, пережовуючи мій медовик. І пил на карнизі господиня ж повинна пил боятись, а не дружити! Максимчику потрібна затишна хата, а у тебе суцільний офіс.
Максим вторив їй:
Так, Ганнусь. Мама правильно каже. Ти багато працюєш, а вдома занедбано. Може, спробуєш працювати на півставки? Грошей нам вистачить, я ж уже у керівниках.
Це було абсурдно. Його нова керівна надбавка покривала хіба пальне для його Renault і обіди у столовці. Але я памятала ніяких суперечок.
Ви цілком праві, пані Зіно, смиренно промовила я. І ти милий не помиляєшся. Мабуть, я занадто захопилася карєрою. Штори це обличчя господині.
Во-во! зраділа свекруха. Мудрість прямо очима ллється.
А тому, продовжила я, я вирішила звільнити прибиральницю.
Кімната замовкла. Зіна припинила жувати.
Яку прибиральницю? стурбовано мовив Максим.
Ту, що двічі на тиждень приводить квартиру до ладу. Ти ж говорив, що треба заощаджувати, відповідати твоєму статусу господаря. А мама каже затишок своїми руками! Я погоджуюсь. Я звільняю помічницю. Буду прибирати сама. По вихідних.
А… в будні? обережно спитав чоловік.
А в будні, любий, хай природний хід ентропії нас тішить. Ти ж не хочеш, щоб я перетруджувалася?
Наступні два тижні стали для Максима версією постмодерного пекла. Повертаючись з роботи, я просто брала томик поезії і йшла відпочивати. Посуд назбирувався, пил розтікався сонячними плямами, а сорочки Максима зависали тінями по квартирі.
Ганю, у мене немає жодної чистої сорочки! зарепетував він зранку.
Знаю, коханий. Вчора цілий вечір вибирала штори, як порекомендувала мама. Гладити не було сил. Але ти ж начальник от і делегуй сам собі.
Максим схопив праску, спалив собі палець, припік дірку на рукаві, змирився й напнув светр. Він виглядав як людина, яка намагається перемогти систему, а та озброєна танками.
Кульмінація трагедії настала, коли Максим організував вдома «ділову вечерю». Мали прийти сам Степан Олегович справжній начальник відділу, чий стілець тимчасово підігрівав Максим, і пара важливих колег.
Ганно, це мій шанс, бігав Максим по кухні, треба показати, що тил у мене надійний, я глава сім’ї, який усе контролює. На столі має бути багато, але по-українськи. Не ті суші й карпачо. Чоловіки люблять мясо. І головне не встромляйся у розмови. Просто принось, усміхайся і мовчи. Твої аналітики тут ні при чому, зрозуміла?
Зрозуміла, покірно мовила я. Благородно, традиційно, мовчу.
І вдягни щось… жіночне.
Як скажеш, любий.
Ввечері я підготувалася: квітчастий халат з рюшами подарунок Зіни Михайлівни, він так і просився нарешті вийти в люди. На голові гніздо у стилі барокко та бабусина хустка.
На стіл я виставила холодець, куплений на Бессарабці (тремтів, як сам Максим перед шефом), гору вареної картоплі та запечену свинячу рульку, що виглядала так, ніби свиня померла від щастя, переївши. Жодних вигадок чи салфеток у кільцях усе як у Житомирі на проводах.
Прийшли гості. Степан Олегович, інтелігент з вусами та у сонячних окулярах, здивовано глянув на мій халат, але промовчав. Максим почервонів так, що розчинився в малинових шпалерах.
Прошу до столу, дорогі гості! співуче промовила я, як весільна сваха.
Почалася вечеря: Максим щось бурмотів про «оптимізацію процесів через перерозподіл людино-годин», використовуючи модні слова, частину з яких не знав навіть він.
Максиме, пробачте, лагідно зупинив його Степан Олегович, але якщо ми так перерозподілимо потоки, як ви пропонуєте, втратимо контракт із поляками. Ганно, а ви як вважаєте? Кажуть, ви провідний аналітик УкрГлобал Капітал?
Ось вона, мить істини. Максим глянув так, ніби виглядом хотів закрити мені рот.
Ой, Степане Олеговичу! захихотіла я, бряжчачи браслетами. Що ви! У нашій сім’ї за розум відповідає Максимко. Він мій Вектор! А я так, тло. Мені тільки дертися у картоплі і чоловіка слухатись. Він сам заборонив мені вникати у функції підприємства: каже, від цього у жінок і зморшки.
Степан Олегович вдавився картоплею. Колеги перезирнулись із співчуттям.
Максим ледь не зблід. По чолі потекла роса.
Та правда-правда, не зупинялась я. Максим казав, що його рішення це рівень мільйонних прибутків. Куди вже мені! Ой, Максимчику, розкажи-но, як ти хотів усім запропонувати перейти на Excel десь у хмарі?
Це був постріл в голову. Та хмара найгірша ідея Максима, над якою сміявся увесь офіс, але вдома вона постала як авторська знахідка.
Максиме? Степан Олегович зняв окуляри й подивився на мого чоловіка, як на рідкісний, але марний експонат у музеї.
Це була гіпотеза спробував виправдатися Максим. Обличчя його почало сповзати в холодець. Ганна не так зрозуміла
Як же не так, Максимчику! наївно здивувалася я. Учора сам мені розповідав, що шефи відсталі, а ти візіонер. Я ж не сперечалась!
Максим шарпонувся, зачепив соусницю, і червона калюжа повільно поповзла скатертиною у бік його брюк. Він виглядав як капітан затонулого Українець, що власноруч пробив айсбергом дірку.
Гості пішли за двадцять хвилин послались на термінові справи. Степан Олегович на прощання потис мені руку: «Ганно Миколаївно, якщо втомитесь від картоплі, у мене у відділі є вакансія зам по стратегії. Маю підозру, що це ваше».
Як тільки двері зачинилися, Максим повернувся до мене. Його трусило.
Ти Ти мене знищила! Навмисне! Ти зробила з мене посміховисько!
Я? щиро здивувалася я, знімаючи халат з рюшами. Максиме, весь вечір я робила те, що ти просив: не сперечалась, не вставляла своїх розумних слів, а просто створювала тобі фон. Якщо на цьому фоні ти виглядав клоуном може, проблема не в фоні?
Він відкрив рота, щоб щось вигукнути, але я зупинила жестом.
А тепер, любий, слухай і не сперечайся. Моїй голові треба перепочити від твоїх маячень. Твої речі вже складені. Чемодан чекає у коридорі. Твій вектор тепер прямо до мами у Бережани. Там і штори жіночні, і батон завжди з хрусткою скоринкою, і сперечатися ніхто не буде.
Ти Ти не смієш! Я чоловік!
Ти був чоловіком, поки був партнером. Коли ж захотів стати начальником, ти забув, на чиїй площі стоїть трон.
Я стояла біля вікна і дивилась, як він вантажить валізу у Болт. Мені було не сумно. Мені було легше, ніж коли-небудь. У квартирі пахло свободою й трохи рулькою, але свіже повітря це виправить.
Запамятайте, дівчата: не сперечайтеся з чоловіком, який вважає себе геніальнішим за вас. Просто відступіться і дозвольте йому з розгону впертися у власні химерні уявлення. Гуркіт від падіння його корони найприємніша музика для жіночих вух.
