— Я скасував майстра і доставку труб. Посидиш вихідні без води — зрозумієш, хто в цьому домі чоловік.
Це Леонтій кинув мені в спину тоном суворого пана, який позбавляє кріпаків права на прісну воду.
— На ці вихідні їду до мами. Відпочину від твоїх вічних прохань. Спробуй хоч раз вирішити чоловічі проблеми сама. Нехай життя навчить тебе цінувати того, хто тягне на собі цей дім.
Він стояв у коридорі з зібраною дорожньою сумкою, випнувши груди так, ніби під вітровкою ховав орден за порятунок галактики.
Леонтій роками подавав будь-яку вкручену лампочку як подвиг державного значення, а чек із будівельного магазину — як орденську грамоту.
Зараз він чекав, що я сплесну руками й повисну на його нозі, благаючи не кидати мене на поталу зламаному дачному водопроводу.
Я мовчки перевела погляд із його начищених черевиків на клітку в кутку кімнати.
Там, на жердинці, чистив пір’я Пуаро — великий жако, мій особистий пернатий прокурор із феноменальною пам’яттю на чужі дурниці.
Пуаро глянув на Леонтія круглим жовтим оком і багатозначно крякнув.
— Щасливої дороги, Льоню, — спокійно відповіла я. — Зміна діяльності — найкращий відпочинок.
Чоловіча незамінність — товар украй швидкопсувний: варто один раз обійтися без неї, і вона на очах перетворюється на звичайну професійну непридатність.
Та Леонтій цього ще не знав. Він голосно фиркнув, грюкнув вхідними дверима так, що зі стелі посипалося білило, і відбув у захід до своєї мами, Валентини Аркадіївни.
Щойно кроки стихли на сходах, я ввімкнула комп’ютер.
Замовлення на ремонт було оформлене на його номер, але оплачувати його довелося б із нашої спільної картки.
В історії пошуку на комп’ютері, який чоловік у пориві драматичного відходу забув вимкнути, висіла скасована накладна на новий насос, труби та фітинги.
А поруч — відкрита сторінка листування.
Я вп’ялася очима в екран, і моя легка усмішка швидко змінилася холодною люттю.
У листуванні з приятелем-постачальником висіло коротке повідомлення від чоловіка: «Нехай Наталя пару днів без води посидить, потім погодиться на будь-яку ціну».
Льоня не просто хотів залишити мене без води на вихідні, щоб потім тріумфально повернутися рятівником на білому коні.
Він замовив будматеріали в конторі свого шкільного приятеля втричі дорожче за ринкову вартість.
Тобто цей «голова сім’ї» планував не тільки влаштувати мені показову прочуханку безпорадністю, а й злити із сімейного бюджету сорок п’ять тисяч гривень за те, що на найближчому будівельному ринку коштувало щонайбільше п’ятнадцять.
Жалість до чоловіка випарувалася остаточно. Починалася проста арифметика.
За дві години я знайшла прямого постачальника за оптовою базою. За три хвилини домовилася про доставку на ранок суботи.
Ще п’ятнадцять хвилин пішло на те, щоб знайти на місцевому форумі тлумачного майстра дядька Вітю, який погодився все змонтувати за розумні гроші, а не за ті астрономічні суми, які чоловік зазвичай списував на «складність чоловічої праці».
Вихідні на дачі минули не просто продуктивно, а з особливою цинічною втіхою.
У суботу дядько Вітя привіз усе за списком, встановив новий насос, перепаяв пластикову обв’язку, замінив фітинги та запустив систему.
Старий, нібито не підлягаючий відновленню агрегат, він тут же при мені розібрав, знайшов копійчану причину поломки — просто відійшов контакт — і забрав собі на запчастини, відлічивши мені п’ять тисяч гривень.
У неділю до п’ятої вечора дача пахла свіжоскошеною травою.
Новий насос качав воду з ентузіазмом молодого стахановця, а я сиділа на веранді, розкладаючи перед собою чеки, гарантійні талони та накладні.
Картина склалася ідеально. Я чекала на гостей.
Хвіртка скрипнула рівно о шостій. На доріжці з’явилися двоє.
Попереду, як сувора комісія в зоні стихійного лиха, крокувала свекруха. За нею, напустивши на себе скорботний вигляд утомленого атланта, плентався Леонтій.
Вони явно очікували побачити руїну, пересохлі грядки й мене, що б’ється в істериці з гайковим ключем у руках.
— Ну що, Наталю? — почала Валентина Аркадіївна, ще не дійшовши до ґанку. Її голос сочився солодкою, липкою отрутою. — Зрозуміла тепер, що чоловік у домі — це голова? Жінка без чоловіка, як кажуть, розгубиться при першому ж цвяху! Льонечка так переживав, так переживав, усі вихідні місця собі не знаходив…
У цю мить з відчиненого вікна вітальні, де стояла перевезена на літо клітка, долинуло бадьоре скрипуче крякання Пуаро:
— Голова поїхала! Вода прийшла! Голова поїхала!
Свекруха осіклася, як співачка, що забула фонограму.
Леонтій витягнув шию й витріщився на новенький кран біля стіни будинку, з якого, переливаючись на сонці, весело капала вода.
Сім’я — це човен, де один тихо гребє, а другий голосно критикує течію води, щиро вважаючи себе капітаном.
— Та що ви, Валентино Аркадіївно, — я навіть не підвелася з крісла. — Ніякої розгубленості. Проходьте, сідайте. Вода є, труби замінені, напір відмінний.
— Як… замінені? — чоловік закліпав. — Хто робив? Ти ж нічого в цьому не тямиш! Тебе ж обдурили на всі сто!
Пуаро, відчувши вдячну публіку, підібрався ближче до прутів, хитнув головою й видав наступну тираду, скопіювавши інтонацію чоловіка до найменших ноток хвастощів:
— Сама приповзе! Без мене пропаде! Нехай відчує! Нехай відчує! Герой дивана!
Леонтій зблід. Свекруха здивовано обернулася до вікна:
— Льоню, це що птаха твоя верзе?
— Це він телевізора наслухався, — спробував жалюгідно виправдатися Леонтій, задкуючи до хвіртки.
Його надута важливість на очах зникала, поступаючись місцем відвертій паніці.
Та пернатого прокурора було не спинити.
— Мамі скажи! Мамі скажи! Наталя не зможе! — добив Пуаро, видавши слідом мерзенний, булькаючий смішок, у якому безпомилково вгадувався сміх Леонтія після пляшечки пива.
На веранді стало так тихо, що було чути, як гуде джміль над клумбою.
Обличчя Валентини Аркадіївни залилося густим пунцовим кольором. До неї, нарешті, дійшла вся глибина синового сценарію: він не «переживав», він цілеспрямовано влаштував диверсію, щоб потім самостверджуватися за мій рахунок у її присутності.
— А тепер про те, хто й кого обдурив, — я взяла зі столу папери й рівним рухом підсунула їх на край столу, ближче до зніченого чоловіка.
— Ось твій скасований кошторис. Сорок п’ять тисяч за матеріали від твого приятеля. А ось мої чеки. П’ятнадцять тисяч за все з доставкою. Плюс п’ять тисяч від дядька Віті за твій «мертвий» насос.
Я витримала паузу, дивлячись, як чоловік ховає очі.
— Отже, Льоню: твоя безцінна допомога коштувала б нашому бюджету тридцять тисяч чистого збитку.
Леонтій дивився на цифри скляними очима. Він безпорадно шльопав губами, але слова не йшли.
— Льоню… так ти що, хотів із Наталі через свого приятеля втричі більше взяти? — тихо запитала Валентина Аркадіївна.
Вона так любила слово «чоловік», що вперше за вечір не знайшла, куди його прикласти.
Втративши свій головний козир у вигляді геніального сина, свекруха підтисла губи так, що вони перетворилися на курячу гузку, й відвела погляд. Захищати чоловіка, який так безглуздо попався на хвастощах і розтраті, в її картині світу не виходило.
Я встала, опираючись руками на стіл, і подивилася чоловікові просто в очі.
Потім зібрала папери зі столу й вклала свої чеки в прозору пластикову папку разом зі скасованим кошторисом.
— Ось це тепер зберігатиметься в папці «чоловічі рішення». Для історії. Щоб наступного разу, коли ти захочеш навчити мене життя, у нас одразу був підручник.
Чоловік розкрив було рота, але я жестом його зупинила.
— Сімейний бюджет більше не годує твоїх приятелів. Жодного кошторису, жодного майстра, жодного чоловічого рішення без моєї згоди. Хочеш бути в домі головним — для початку стань корисним, а не шкідливим. А поки ти виробляєш лише гучні слова та дефіцит грошей, робитимеш те, що я скажу.
Я розвернулася й пішла в дім. Позаду не було чути ні протестів, ні звичних лекцій про жіночу долю. Тільки важке, принижене сопіння.
Коли я вже взялася за ручку дверей, із вікна знову долинув радісний крик Пуаро, який поставив у цій історії жирну, остаточну крапку:
— Герой дивана! Чек покажи! Чек покажи!
