— Я скасував майстра і доставку труб. Посидиш вихідні без води — зрозумієш, хто в цьому домі чоловік.
Це Леонід кинув мені в спину тоном суворого пана, що позбавляє рабів права на прісну воду.
— На ці вихідні їду до мами. Відпочину від твоїх вічних прохань. Спробуй хоч раз розв’язати чоловічі проблеми сама. Нехай життя навчить тебе цінувати того, хто тягне на собі цей дім.
Він стояв у коридорі зі зібраною дорожньою сумкою, випнувши груди так, ніби під вітрівкою ховав орден за порятунок галактики.
Леонід роками подавав будь-яку вкручену лампочку як подвиг державного значення, а чек із будівельного магазину — як орденську книжку.
Зараз він чекав, що я сплесну руками й повисну на його нозі, благаючи не кидати мене на поталу зламаному дачному водопроводу.
Я мовчки перевела погляд із його начищених черевиків на клітку в кутку кімнати.
Там, на жердині, чистив пір’я Пуаро — великий жако, мій особистий пернатий прокурор із феноменальною пам’яттю на чужі дурниці.
Пуаро глянув на Леоніда круглим жовтим оком і багатозначно крякнув.
— Щасливої дороги, Льоню, — спокійно відповіла я. — Зміна діяльності — найкращий відпочинок.
Чоловіча незамінність — товар украй швидкопсувний: варто один раз обійтися без неї, і вона на очах перетворюється на звичайну профнепридатність.
Але Леонід цього ще не знав. Він голосно фиркнув, грюкнув вхідними дверима так, що зі стелі посипалося побілка, і відбув у захід до своєї матусі, Валентини Аркадіївни.
Тільки-но кроки стихли на сходах, я ввімкнула комп’ютер.
Замовлення на ремонт було оформлене на його номер, але оплачувати його мали з нашої спільної картки.
В історії пошуку на комп’ютері, який чоловік у пориві драматичного відходу забув вимкнути, висіла скасована накладна на новий насос, труби й фітинги.
А поруч — відкрита сторінка листування.
Я вп’ялилася очима в екран, і моя легка усмішка швидко змінилася холодною люттю.
У листуванні з приятелем-постачальником висіло коротке повідомлення від чоловіка: «Хай Наталка пару днів без води посидить, потім погодиться на будь-яку ціну».
Льоня не просто хотів залишити мене без води на вихідні, щоб потім тріумфально повернутися рятівником на білому коні.
Він замовив будматеріали в конторі свого шкільного приятеля втричі дорожче за ринкову вартість.
Тобто цей «голова сім’ї» планував не тільки влаштувати мені показову порку безпорадністю, а й злити з родинного бюджету сорок п’ять тисяч гривень за те, що на найближчому будівельному ринку коштувало щонайбільше п’ятнадцять.
Жаль до чоловіка випарувався остаточно. Починалася проста арифметика.
За дві години я знайшла прямого постачальника за оптовою базою. За три хвилини домовилася про доставку на ранок суботи.
Ще п’ятнадцять хвилин пішло на те, щоб знайти на місцевому форумі тямущого майстра дядька Вітю, який погодився все змонтувати за прийнятні гроші, а не за ті астрономічні суми, які чоловік зазвичай списував на «складність чоловічої праці».
Вихідні на дачі минули не просто продуктивно, а з особливим цинічним задоволенням.
У суботу дядько Вітя привіз усе за списком, установив новий насос, перепаяв пластикову обв’язку, замінив фітинги й запустив систему.
Старий, нібито непіддатний відновленню агрегат він одразу при мені розібрав, знайшов копійчану причину поломки (там просто відійшов контакт) і забрав собі на запчастини, відрахувавши мені п’ять тисяч гривень.
У неділю о п’ятій вечора дача пахла свіжоскошеною травою.
Новий насос качав воду з ентузіазмом молодого стахановця, а я сиділа на веранді, розкладаючи перед собою чеки, гарантійні талони й накладні.
Картина склалася ідеально. Я чекала гостей.
Хвіртка рипнула рівно о шостій. На доріжці з’явилися двоє.
Попереду, як сувора комісія в зоні стихійного лиха, крокувала свекруха. За нею, напустивши на себе скорботний вигляд утомленого атланта, плентався Леонід.
Вони явно сподівалися побачити руїну, пересохлі грядки й мене, що б’юся в істериці з гайковим ключем у руках.
— Ну що, Наталко? — почала Валентина Аркадіївна, ще не дійшовши до ґанку. Її голос сочився солодкою, липкою отрутою. — Зрозуміла тепер, що чоловік у домі — це голова? Жінка без чоловіка, як кажуть, розгубиться при першому ж цвяху! Льонечка так переживав, так переживав, усі вихідні місця собі не знаходив…
У цю мить з відчиненого вікна вітальні, де стояла перевезена на літо клітка, долинуло бадьоре скрипуче крякання Пуаро:
— Голова поїхала! Вода прийшла! Голова поїхала!
Свекруха осіклася, як співачка, що забула фонограму.
Леонід витягнув шию й витріщився на новенький кран біля стіни будинку, з якого, переливаючись на сонці, весело капала вода.
Сім’я — це човен, де один тихо гребє, а другий голосно критикує течію води, щиро вважаючи себе капітаном.
— Та що ви, Валентино Аркадіївно, — я навіть не підвелася з крісла. — Ніякої розгубленості. Проходьте, сідайте. Вода є, труби замінені, напір чудовий.
— Як… замінені? — чоловік заморгав. — Хто робив? Ти ж нічого в цьому не тямиш! Тебе ж обдурили сто відсотків!
Пуаро, відчувши вдячну публіку, підібрався ближче до прутів, хитнув головою й видав наступну тираду, скопіювавши інтонацію чоловіка до найменших ноток хвастощів:
— Сама приповзе! Без мене пропаде! Хай відчує! Хай відчує! Герой дивана!
Леонід зблід. Свекруха здивовано обернулася на вікно:
— Льоню, це що птах твій меле?
— Це він телевізора наслухався, — спробував жалісно виправдатися Леонід, задкуючи до хвіртки.
Його надута важливість на очах зникала, поступаючись місцем відвертій паніці.
Але пернатого прокурора було не спинити.
— Мамі скажи! Мамі скажи! Наталка не зможе! — добив Пуаро, видавши слідом мерзенний, булькаючий смішок, у якому безпомилково вгадувався сміх Леоніда після пляшки пива.
На веранді стало так тихо, що було чути, як гуде джміль над клумбою.
Обличчя Валентини Аркадіївни залилося густим пунцовим кольором. До неї, нарешті, дійшла вся глибина синового сценарію: він не «переживав», він цілеспрямовано влаштував диверсію, щоб потім самостверджуватися за мій рахунок у її присутності.
— А тепер про те, хто й кого обдурив, — я взяла зі столу папери й рівним рухом підсунула їх на край столу, ближче до зіщуленого чоловіка.
— Ось твоя скасована кошторис. Сорок п’ять тисяч за матеріали від твого приятеля. А ось мої чеки. П’ятнадцять тисяч за все з доставкою. Плюс п’ять тисяч від дядька Віті за твій «мертвий» насос.
Я витримала паузу, дивлячись, як чоловік ховає очі.
— Отже, Льоню: твоя безцінна допомога обійшлася б нашому бюджету в тридцять тисяч чистого збитку.
Леонід дивився на цифри скляними очима. Він безпорадно ляпав губами, але слова не йшли.
— Льоню… так ти що, хотів із Наталки через свого приятеля втричі більше взяти? — тихо запитала Валентина Аркадіївна.
Вона так любила слово «чоловік», що вперше за вечір не знайшла, куди його прикласти.
Позбувшись свого головного козиря у вигляді геніального сина, свекруха підтиснула губи так, що вони перетворилися на курячу гузку, й відвела погляд. Захищати чоловіка, який так дурно попався на хвастощах і розтраті, у її картині світу не виходило.
Я встала, спираючись руками на стіл, і подивилася чоловікові прямо в очі.
Потім зібрала папери зі столу й вклала свої чеки в прозору пластикову папку разом зі скасованим кошторисом.
— Оце тепер зберігатиметься в папці «чоловічі рішення». Для історії. Щоб наступного разу, коли ти захочеш навчити мене життя, у нас одразу був підручник.
Чоловік відкрив було рота, але я жестом його зупинила.
— Сімейний бюджет більше не годує твоїх приятелів. Жодного кошторису, жодного майстра, жодного чоловічого рішення без моєї згоди. Хочеш бути в домі головним — для початку стань корисним, а не шкідливим. А поки ти виробляєш тільки гучні слова й дефіцит грошей, робитимеш те, що я скажу.
Я розвернулася й пішла в дім. Ззаду не було чути ні протестів, ні звичних лекцій про жіночу долю. Тільки важке, принижене сопіння.
Коли я вже взялася за ручку дверей, із вікна знову пролунав радісний крик Пуаро, що поставив у цій історії жирну, остаточну крапку:
— Герой дивана! Чек покажи! Чек покажи!
