— Та ти взагалі хто така, щоб мені вказувати? — Василь різко повернувся від холодильника, тримаючи в руці пляшку пива. — Ти в цьому домі ніхто! Зрозуміла?
Ганна стояла біля плити, помішуваючи борщ, і відчувала, як руки тремтять. Черпак брязкнув об край каструлі.
— Ніхто? — перепитала вона тихо. — Хіба я не твоя дружина?
— Дружина! — Василь хитнув головою й відкрив пляшку. — Яка там дружина. Прислуга, ось хто ти. Та й то кепіська.
Ганна вимкнула вогонь і повернулася до чоловіка. Сорок три роки разом. Сорок три роки вона варила йому юшку, прала сорочки, вирощувала дітей, поки він робив кар’єру.
— Прислуга, кажеш? — голос у неї став твердішим. — А хто тобі білизну прасує? Хто годує, прибирає, за твоєю матір’ю доглядає?
— Це твій обов’язок! — Василь гримнув пляшкою об стіл. — Я гроші заробляю, комуналку плачу, а ти що? Борщі вариш? Це ж будь-яка баба вміє!
— Будь-яка баба, — повторила Ганна. Щось усередині ніби переломилося. — Зрозуміло.
Вона зняла фартух і повісила на гачок. Василь допивав пиво, стоячи до неї спиною.
— Значить, будь-яка баба, — проворкотала Ганна під ніс. — Побачимо.
Пройшла у спальню, дістала зі шкафа старий дорожній клунок. Василь почув шелест і заглянув у кімнату.
— Ти що робиш?
— Збираюсь, — спокійно відповіла Ганна, складаючи речі. — Раз я тут ніхто, значить, мені тут немає місця.
— Куди це ти? — Василь насупився.
— До Марійки. Трохи погостю.
Марійка була молодшою сестрою Ганни. Жила сама в двокімнатній хрущовці, працювала у поліклініці медсестрою.
— Та годі тобі, — Василь махнув рукою. — Не маяч. Хто варитиме?
— А хіба це важливо? — Ганна застебнула клунок. — Ти ж сам казав, що будь-яка баба вміє. Знайди собі будь-яку.
Василь розгублено дивився, як дружина одягається.
— Ганнусю, не нуди. Я ж не злісно сказав.
— Звісно, не злісно, — вона накинула плащ. — Просто правду сказав. Я ніхто в цьому домі.
— Та кажу ж, не маяч! — голос чоловіка піднявся. — Хто тобі дозволив йти?
Ганна зупинилася біля дверей і глянула на Василя.
— Ніхто. Я сама собі дозволила. Чи й на це права не маю?
Вийшла з хати, залишивши чоловіка з роззявленим ротом.
На вулиці було свіжо, жовтень уже дав про себе знати. Ганна сіла на автобус і поїхала до сестри. Телефон дзвонив у дорозі, але вона не брала трубку.
Марійка відчинила двері у халаті й капцях.
— Ганночко! Що трапилося? — побачила клунок у сестри.
— Можна в тебе переночувати? — спитала Ганна.
— Звісно, заходь. Що сталося?
Вони сіли на кухні, Марійка запарувала чай. Ганна розповіла про сварку.
— Та він що, зовсім здурів? — обурилася Марійка. — Ніхто в домі! Після стількох років!
— Уяви, — Ганна витерла очі хусткою. — Я ж усе життя для нього, для дітей. А він каже, що будь-яка баба так вміє.
— Нехай пошукає цю будь-яку, — відмахнулася Марійка. — Подивимось, як він без тебе проживе.
Телефон знову задзвонив. Ганна глянула на екран — чоловік.
— Не бери, — порадила Марійка. — Нехай подумає.
Ганна поклала телефон на стіл і не відповіла.
Вранці вона прокинулася на дивані у вітальні. Марійка вже збиралася на роботу.
— Залишайся, скільки треба, — сказала сестра. — У мене є запасні ключі.
Ганна залишилася одна в чужій хаті. Незвично було сидіти без діла. Вдома в цей час вона готувала сніданок, збирала Василя, планувала день.
Телефон мовчав. Мабуть, чоловік виріВасиль довго сидів у порожній хаті, дивлячись на занедбану кухню, і лише тоді зрозумів, що втратив не прислугу, а рідну душу.
