**Щоденниковий запис**
— Та хто ти взагалі така, щоб мені вказувати? — Роман різко повернувся від холодильника, тримаючи пляшку пива. — Ти в цьому домі ніхто! Ясно?
Марія стояла біля плити, помішувала борщ, і відчувала, як руки тремтять. Ковш дзенькнув об край каструлі.
— Ніхто? — перепитала вона тихо. — Хіба я не твоя дружина?
— Дружина! — Роман хмикнув і відкрив пляшку. — Яка там дружина. Прибиральниця, ось хто ти. І то погана.
Марія вимкнула плиту й обернулась до чоловіка. Сорок три роки разом. Сорок три роки варила йому борщ, прала сорочки, гладила штани. Доглядала за його матір’ю, а він робив кар’єру.
— Прибиральниця, кажеш? — голос у неї став твердішим. — А хто тобі сорочки прасує? Хто готує, прибирає, за твоєю мамою доглядає?
— Це твій обов’язок! — Роман гупнув пляшкою об стіл. — Я гроші заробляю, комуналку плачу, а ти що? Борщ вариш? Це ж будь-яка баба вміє.
— Будь-яка баба, — повторила Марія. Щось усередині ніби переломилося. — Зрозуміло.
Вона зняла фартух і повісила на гачок. Роман допивав пиво, стоячи до неї спиною.
— Значить, будь-яка баба, — пробурмотіла Марія. — Подивимось.
Пройшла у спальню, дістала з шафи стару валізу. Роман почув шарудіння й зазирнув у кімнату.
— Ти що робиш?
— Збираюся, — спокійно відповіла Марія, складаючи речі. — Якщо я тут ніхто, значить, мені тут не місце.
— Куди це ти? — насупився він.
— До Оленки. Трохи погостю.
Оленка була молодшою сестрою Марії. Жила одна у двокімнатній хрущовці, працювала медсестрою у поліклініці.
— Та годі тобі, — Роман махнув рукою. — Не дурій. Хто вечерю готуватиме?
— Хіба це важливо? — Марія застебнула валізу. — Ти ж казав, що будь-яка баба вміє. Знайди собі будь-яку.
Роман розгублено дивився, як дружина одягається.
— Мар’яно, не вигадуй. Я ж не зі зла сказав.
— Звісно, не зі зла, — вона надягла пальто. — Просто правду сказав. Я ніхто в цьому домі.
— Та кажу ж, не дурій! — голос чоловіка здрібнів. — Хто тобі дозволив йти?
Марія зупинилася біля дверей і подивилася на Романа.
— Ніхто. Я сама собі дозволила. Чи й на це права не маю?
Вийшла з квартири, лишивши чоловіка з роззявленим ротом.
На вулиці було прохолодно, жовтень уже вступив у свої права. Марія сіла у тролейбус і поїхала до сестри. Телефон дзвонив, але вона не брала слухавку.
Оленка відчинила двері у халаті та капцях.
— Марійко! Що трапилося? — побачивши валізу, вона збентежилась.
— Можна в тебе переночувати? — спитала Марія.
— Звісно, заходь.
Вони сіли на кухні, Оленка заварила чай. Марія розповіла про сварку.
— Та він зовсім з глузду з’їхав? — обурилася сестра. — Ніхто у домі! Після стількох років!
— Уяви, — Марія витерла очі хусткою. — А я ж усі роки для нього, для дітей. А він каже — будь-яка баба так вміє.
— Нехай шукає ту «будь-яку», — хмикнула Оленка. — Подивимось, скільки він без тебе протримається.
Телефон знову задзвонив. Роман.
— Не бери, — порадила сестра. — Нехай подумає.
Марія поклала телефон на стіл.
Вранці вона прокинулася на дивані у вітальні. Оленка вже збиралася на роботу.
— Залишайся, скільки треба, — сказала вона. — Дубль ключів у мене є.
Марія залишилася сама. Непризвичаєно було сидіти без діла. Вдома в цей час вона готувала Романові сніданок, складала йому обід, планувала день.
Телефон мовчав. Мабуть, чоловік чекав, що вона сама повернеться, коли заспокоїться.
Марія зварила собі каву й сіла біля вікна. На душі було і сумно, і дивно легко. Скільки років вона не снідала наодинці, не думаючи про те, що треба приготувати на обід.
Удень подзвонила старша донька Софійка.
— Мам, тато телефонував. Каже, посварилися?
— Так.
— Через що?
— Сказав, що я ніхто у домі. Що я просто прибиральниця, та й то кепська.
— Мамо! — обурилася донька. — Як він міг?!
— Ось так. Мабуть, так і думає.
— Та яка там правда? Ти все життя для родини!
— Я так думала. А виявляється, я лише прибиральниця.
Софія замовкла.
— Мам, де ти зараз?
— У тітки Оленки.
— Надовго?
— Не знаю. Може, знайду роботу. Якщо я прибиральниця, то досвід уже є.
— Мам, годі! — голос доньки затремтів. — Ви ж дорослі люди. Знайдіть компроміс.
— Компроміс? — Марія усміхнулася. — Що тут компромісувати? Він сказав правду.
— Мам, ну годі! Тато просто скористався. Втомився.
— Втомився, — повторила вона. — А я, виходить, ніколи не втомлююся.
Софія зітхнула.
— Добре, я з ним поговорю. А ти подумай — чи варто руйнувати сім’ю через одне слово?
— ОдНарешті Марія зрозуміла, що бути «ніким» в чиємусь домі — це краще, ніж бути «кимось» у власному, якщо ціна цього — гірка самотність у шлюбі.
