Чоловік відправив дружину в село, щоб схуднути, бо втратив до неї інтерес, а сам міг би вільно бавитись із секретаркою.
«Степане, я не розумію, що ти хочеш», сказала Марічка.
«Нічого особливого», відповів Степан. «Просто хочу трохи побути сам. Поїдь у село, відпочинь, скинь пару кілограмів. А то зовсім поблідла».
Він зневажливо глянув на фігуру дружини. Марічка знала, що поправилась через ліки, але мовчала.
«Де це село?» запитала вона.
«Дуже мальовниче місце», усміхнувся Степан. «Тобі сподобається».
Марічка вирішила не сперечатись. Їй теж потрібен був відпочинок. *«Може, ми просто втомилися одне від одного?»* подумала вона. *«Залишу його на самоті. А повернусь тільки тоді, коли він сам попросить»*.
Вона почала збирати речі.
«Ти не ображаєшся?» уточнив Степан. «Це ненадовго, просто відпочинеш».
«Ні, усе гаразд», відповіла Марічка з усмішкою.
«Тоді я пішов», сказав Степан, поцілувавши її в щоку перед виходом.
Марічка глибоко зітхнула. Їхні поцілунки давно втратили колишню тепло.
Дорога затягнулась. Марічка двічі збилась зі шляху GPS глючив, а звязку не було. Нарешті зявився знак із назвою села. Місце було віддалене, хати, хоча й деревяні, були охайні, з різьбленими прикрасами.
*«Тут немає сучасних зручностей»*, подумала Марічка.
І вона не помилялась. Хата виглядала занедбаною. Без машини чи телефону вона б відчула себе в минулому. Марічка дістала телефон. *«Зателефоную йому зараз»*, сказала собі, але сигналу не було.
Сонце сідало, а Марічка була втомлена. Якби не знайшла хати, ночувала б у машині.
Повертатись у місто їй не хотілося, а й дарувати Степану привід сказати, що вона ні на що не здатна тим більше.
Вона вийшла з авто. Її червона куртка комічно виділялась на тлі сільського пейзажу. Вона самотужки всміхнулась.
«Ну що, Марічко, не здавайся», голосно сказала вона.
Наступного ранку її розбудив пронизливий півнячий крик, коли вона спала в машині.
«Що за галас?!» буркнула Марічка, опускаючи вікно.
Півень подивився на неї одним оком і знову заспівав.
«Чого так ореш?» скрикнула Марічка, але побачила мітлу, яка промайнула повз вікно, і півень замовк.
На дорозі зявився дід.
«Добридень!» привітався він.
Марічка здивовано розглядала його. Місцеві жителі нагадували персонажів із казки.
«Не звертай уваги на нашого півня», сказав дід. «Добрий, але кричить, ніби його ріжуть».
Марічка розсміялась, і сон миттєво розвіявся. Дід теж посміхнувся.
«Ти довго в нас пробудеш чи проїздом?»
«Відпочину, поки вистачить», відповіла вона.
«Заходь, дівчино. Поснідаєш. Познайомишся з бабою. Вона пироги пече а їсти їх нікому. Онуки раз на рік заїжджають, діти теж»
Марічка не вагалась. Варто було познайомитись із місцевими.
Дружина діда Івана виявилась справжньою казковою бабусею у фартуху й хустці, з беззубою усмішкою та добрими зморшками. У хаті було затишно й чисто.
«Тут чудово!» скрикнула Марічка. «Чому діти не їздять частіше?»
Ганна Іванівна знизала плечима.
«Ми самі їх відмовляємо. Дороги жахливі. Після дощу тиждень чекати треба, щоб виїхати. Був колись міст, та старий. Звалився років пятнадцять тому. Живемо, як у заточ
