З дитинства мене виховували як дівчину з кришталевого палацу. Все найкраще — для мене. Найкращі школи, курси, репетитори, поїздки за кордон. Мама завжди казала: «Ти гідна тільки найкращого, не смій змирятися з меншим». А тато лише зітхав і кивав — єдина донька. Та коли справа дійшла до особистого щастя, все пішло не так, як мріялося.
Свого «принца» я зустріла не одразу. Було багато розчарувань, несерйозних романів, порожніх обіцянок. Та коли з’явився Олексій, мені здалося, що саме так і має виглядати кохання. Він був ввічливим, уважним до дрібниць. Дарував квіти без приводу, читав вголос поезію, торкався моїх пальців, наче святині. Подруги заздрили, захоплювалися. Всі — крім Софійки.
— Ти впевнена, що він любить тебе, а не батькові рахунки? — сумніваючись, запитувала вона.
Я сміялася. Льоші я вірила, як собі. Кохала — до тремтіння, до мурашок, до сліз. Ми одружилися скромно, без розкошних весіль. Батьки подарували нам квартиру у новобудові на двадцять п’ятому поверсі. Вид відкривався такий, що перехоплювало подих. А Олексій завдяки татові швидко отримав посаду заступника директора у родинній фірмі. Та треба визнати — працював він старанно. Навіть батько казав, що згодом готовий передати йому справу.
Ми були ідеальною парою. Так здавалося всім. Через кілька років почали говорити про дітей. Батьки мріяли про онуків. Ми з Льошею вирішили — саме час. Та завагітніти в мене не виходило. Місяці очікувань, розчарувань, сліз. Обстеження показали — проблема в мені. Я пройшла лікування, гормональну терапію, намагалася вірити у краще. Потім спробували ЕКЗ. Кілька невдалих спроб остаточно вибили мене з колії. Я стала злою, втомленою, замкненою. Але Олексій був поруч. Чи мені лише так здавалося.
Наближався мій тридцятий день народження. Батьки наполігли на святкуванні — з музикою, гостями, застіллям. Хотіли повернути мені посмішку. Я намагалася підтримувати веселу атмосферу, хоча всередині було розбите. Серед вечора задзвонив телефон. Я вийшла у іншу кімнату, щоб відповісти. У вітальні стояв гомін, а у трубці — жіночий голос. Незнайомий. Холодний. Впевнений.
— Пробачте, що турбу́ю, — почала вона. — Я знаю, що вам важко, але ви — жінка і мене зрозумієте. У нас з Олексієм давні стосунки. І я чекаю від нього дитину. Він казав, що в вас з цим проблеми. Будь ласка, відпустіть його. Йому потрібен син. Моїй дитині потрібен батько.
Я слухала і не дихала. У голові дзвеніло. Кімната пливла. Хотілося вибігти, закричати, сховатися, зникнути. Я зрозуміла, де він був усі ті вечори, коли говорив, що йде до друга, до мами, на перемовини. Зрозуміла, чому віддалився, став грубішим, мовчазнішим.
Я витерла обличчя, глибоко вдихнула і повернулася до столу. Посміхалася. Сміх застрягав у горлі, очі пекли, але я витримала. Ми провели гостей. Залишилися тільки батьки. Тоді я сказала:
— Тату, мамо… Льоша мені зраджує. І та жінка чекає від нього дитину.
У кімнаті стало тихо, як у склепі. Батько підвівся, повільно підійшов до чоловіка і глухо промовив:
— Тепер ти мені не син. Геть з мого дому.
Мама забрала мене додому. Хотіла залишитися, але я попросила піти. Мені треба було побути наодинці. Вночі Олексій повернувся. Стояв у передпокої, набитий собака. Благав пробачити. Казав, що не кохає її. Що це випадковість. Що, можливо, вона його приворожила. Я мовчала. Дозволила залишитися на ніч. Не тому, що жаліла — тому що була спустошена настільки, щоб виганяти.
Зранку він знову благав. Просив, щоб я поговорила з батьком. Сказала, що все гаразд. Я дивилася на нього і бачила чужу людину. Кохання пішло. Разом із вірою.
Він пішов. Жінка, за його словами, збиралася народжувати. Я не знала, правда це чи маніпуляція. Але знала інше — дитини, яку я так чекала, у мене досі немає. А в нього — буде. Не від мене.
Я стою перед вибором: відпустити чи боротися? Але за що боротися, якщо він зрадив? Життя без нього лякає. Але жити з ним — вже неможливо.
