Микола вирішив, що я погана господиня – після поради з мамою
Ми з Миколою одружилися трохи більше року тому. До цього зустрічалися майже три роки, і, здавалося, знали одне одного до дрібниць. Та виявилося, що справжнє випробування – це не поезія під місяцем, а спільне побутове життя. Раніше ми жили окремо: я – у Львові, він – у батьків на околиці. Я принципово була проти спільного проживання до весілля. Мені здавалося, якщо людина кохає – то почекає. Микола почекав. Але, на жаль, терпіння на більше в нього не вистачило.
Як тільки ми почали жити разом, романтика розвіялася. Залишилися лише рахунки, прибирання та нескінченні претензії. Найболючіше – не лише від чоловіка, а й від його мами.
Микола гарячий, упертий і, як виявилося, досить старомодний. Для нього жінка має не просто працювати, а бути втіленням багаторукої богині: і борщ зварити, і підлогу вимити, і білизну перепрасувати, і при цьому усміхатися, як на рекламній листівці.
Я намагалася пояснити, що ми живемо у XXI столітті, що в мене теж є робота, стрес, хвороби. Я не можу перетворюватися на домробітницю після восьми годин за комп’ютером. Він не чув. Для нього було очевидно: прибирання – жіноча обов’язкова справа, як і кухня.
Перші місяці я мовчала. Терпіла, вірила, що це просто період адаптації. Робила прибирання, як могла, готувала, іноді замовляла їжу, якщо не встигала. Але одного разу Микола прийшов з роботи, похмурий, наче гроза, сів на кухні й, навіть не дивлячись у вічі, промовив:
— Ми з мамою подумали… і дійшли висновку, що господиня з тебе аніяка. Ти не стараєшся. Треба частіше прибиратись і нормально готувати. Як вона.
Я оніміла. Не просто він незадоволений – він порадився з матір’ю, обговорив мене з нею, і вони винесли вирок. Мовляв, я не підходжу. Не відповідаю. Погано впораюся.
А хіба не важливо, що я вкладаю половину сімейного бюджету? Що я працюю на знос і теж хочу приходити до чистого помешкання, де мене не лають, а чекають із гарячою вечерею – але не від мене, а для мене?
Він нарікає, що в мене все «не як у мами». Звісно, не як. У його мами – пенсія, вільний день, жодних дедлайнів і конференц-дзвінків. А я живу в режимі постійного бігу. Але я стараюся. Вчора, наприклад, простояла біля плити дві години, а він сказав, що в котлет «скоринка не така, як треба».
Він, до речі, не поспішає робити те, що входить у його обов’язки. Лампочка у коридорі не горить уже третій тиждень. Унітаз підтікає – і нічого. Але ж, за його логікою, це «дрібниці». А от якщо в кімнаті пил – це вже катастрофа.
Я одного разу не витримала й запропонувала йому компроміс: я кидаю роботу і стаю ідеальною господинею. Готую, прибираю, прасую сорочки. Тільки нехай тоді він бере на себе всі витрати.
На що він відповів:
— А з якого дива я маю тебе годувати просто так?
Тобто він хоче ідеальну дружину – але без вкладень. Щоб працювала, прибирала, готувала, усміхалася й ще й дякувала за право жити поряд із ним. А якщо ні – значить, розлучення. Він, бачите, не бачить іншого виходу.
А я не бачу сенсу продовжувати ці стосунки. Любов – не означає рабство. Я готова на компроміси, але не на самознищення. Я не його прибиральниця, не безкоштовна кухарка і точно не об’єкт для спільних обговорень із мамою. Я – жінка. І я заслуговую на повагу. А не на нотації від чоловіка, який досі не доріс.
