Чоловік вирішив, що я погана господиня — після ради з мамою
Ми з Дмитром одружилися трохи більше роки тому. До цього зустрічалися майже три роки, і, здавалося, знали одне одного до дрібниць. Але виявилося, що справжнє випробування — це не поетичні зізнання під місяцем, а спільне побутове життя. Раніше ми жили окремо: я — у Львові, він — у батьків на околиці. Я принципово була проти спільного проживання до весілля. Мені здавалось, якщо людина кохає — він почекає. Дмитро почекав. Але, на жаль, терпіння на більше в нього не вистачило.
Як тільки ми почали жити разом, романтика розвіялась, як дим. Залишилися лише рахунки, прибирання та нескінченні претензії. І найболючіше — не лише від чоловіка, а й від його мами.
Дмитро гарячий, упертий і, як виявилось, досить старомодний. Для нього жінка має не просто працювати, а бути втіленням багаторукої богині: і борщ зварити, і підлогу вимити, і білизну перепрасувати, і при цьому посміхатися, як з рекламного плаката.
Я намагалася пояснити, що ми живемо у ХХІ столітті, що в мене теж є робота, втома, хвороби. Я не можу перетворюватися на домробітницю після восьми годин за комп’ютером. Він не слухав. Для нього було очевидно: прибирання — це жіночий обов’язок, як і кухня.
Перші місяці я мовчала. Терпіла, вірила, що це лише період призвичаювання. Робила прибирання, як могла, готувала, іноді замовляла їжу, якщо не встигала. Але одного разу Дмитро прийшов з роботи, похмурий, як гроза, сів на кухні і, навіть не подивившись у вічі, промовив:
— Ми з мамою подумали… і дійшли висновку, що господиня з тебе ніяка. Ти не стараєшся. Треба частіше прибирати й готувати нормально. Як вона.
Я закостеніла. Не просто він незадоволений — він порадився з мамою, обговорив мене з нею, і вони винесли вирок. Мовляв, я не підходжу. Не відповідаю. Погано справляюся.
А нічого, що я вкладаю половину сімейного бюджету? Що я працюю на знос і теж хочу приходити у чисту квартиру, де мене не лають, а чекають з гарячою вечерею — але не від мене, а для мене?
Він скаржиться, що в мене все «не як у мами». Звісно, не як. У його мами — пенсія, вільний день, жодних дедлайнів і робочих зумів. Я ж живу у режимі вічного поспіху. Але я стараюся. Вчора, наприклад, стояла біля плити дві години, а він сказав, що в котлет «скоринка не така, як треба».
Він, до речі, не поспішає робити те, що входить у його обов’язки. Лампочка у коридорі не горить уже третій тиждень. Унітаз тече — і нічого. Але ж, за його логікою, це «дрібниці». А ось якщо у кімнаті пил — це вже катастрофа.
Я одного разу не витримала і запропонувала йому компроміс: я кидаю роботу і стаю ідеальною домогосподаркою. Готую, прибираю, прасую сорочки. Тільки нехай тоді він бере на себе всі витрати.
На що він відповів:
— А з чого це я маю тебе просто так утримувати?
Тобто він хоче ідеальну дружину — але без вкладень. Щоб працювала, прибирала, готувала, посміхалася і ще була вдячна за право жити поряд із ним. А якщо ні — значить, розлучення. Він, бачте, не бачить іншого виходу.
А я не бачу сенсу продовжувати ці стосунки. Любов — не дорівнює рабству. Я готова до компромісів, але не до самознищення. Я не його домробітниця, не безкоштовна кухарка і точно не об’єкт для спільних обговорень із мамою. Я — жінка. І я заслуговую на повагу. А не на виговори від чоловіка, який досі не подорослішав.
