Чоловік вирішив, що я погана господарка — після поради з мамою
Ми з Данилом одружилися трохи більше року тому. До цього зустрічалися майже три роки, і, здавалося, знали одне одного до дрібниць. Та виявилося, що справжнє випробування — не пісні під місяцем, а спільне господарство. Раніше ми жили окремо: я — у Львові, він — у батьків у передмісті. Я принципово була проти спільного життя до весілля. Мені здавалося, якщо людина кохає — почекає. Данило почекав. Але, на жаль, терпіння на більше в нього не вистачило.
Як тільки ми почали жити разом, романтика зникла. Залишилися лише рахунки, прибирання та нескінченні претензії. І найболючіше — не тільки від чоловіка, а й від його мами.
Данило гарячий, упертий і, як виявилося, досить старомодний. Для нього жінка повинна не просто працювати, а бути втіленням багаторукої богині: і борщ зварити, і підлогу вимити, і білизну перепрасувати, та ще й усміхатися, як на рекламному плакаті.
Я намагалася пояснити, що ми живемо у ХХІ столітті, що в мене теж є робота, втома, хвороби. Я не можу перетворюватися на домробітницю після восьми годин за комп’ютером. Він не чув. Для нього було очевидно: прибирання — жіноча обов’язкова справа, як і кухня.
Перші місяці я мовчала. Терпіла, вірила, що це просто звикання. Прибирала, як могла, готувала, інколи замовляла їжу, якщо не встигала. Але одного разу Данило прийшов з роботи, похмурий як хмара, сів на кухні й, навіть не дивлячись у вічі, сказав:
— Ми з мамою подумали… і дійшли висновку, що господарка з тебе аніяка. Ти не стараєшся. Треба частіше прибирати й готувати як слід. Як вона.
Я оніміла. То не просто його незадоволення — він порадився з мамою, обговорив мене з нею, і вони винесли вирок. Мовляв, я не підходжу. Не відповідаю. Погано справляюся.
А нічого, що я вкладаю половину сімейного бюджету? Що я працюю на знос і теж хочу приходити до чистого дому, де мене не лають, а чекають з теплою вечерею — але не від мене, а для мене?
Він скаржиться, що в мене усе «не як у мами». Звісно, не як. У його мами — пенсія, вільний день, жодних дедлайнів і робочих зумів. А я живу в режимі вічної поспіху. Але я стараюся. Вчора, наприклад, простояла біля плити дві години, а він сказав, що в котлет «скоринка не така, як треба».
Він, до речі, не поспішає робити те, що входить у його обов’язки. Лампочка в коридорі не горить уже третій тиждень. Унітаз тече — і нічого. Але ж, за його логікою, це «дрібниці». А ось якщо у кімнаті пил — це вже катастрофа.
Я не витримала й запропонувала йому компроміс: я кидаю роботу і стаю ідеальною домогосподаркою. Готую, прибираю, прасую сорочки. Тільки хай тоді він бере на себе всі витрати.
На що він відповів:
— А з чого це я маю тебе просто так утримувати?
Тобто, він хоче ідеальну дружину — але без вкладень. Щоб працювала, прибирала, готувала, усміхалася й ще була вдячна за право жити поруч із ним. А якщо ні — значить, розлучення. Він, бачиш, не бачить іншого виходу.
А я не бачу сенсу продовжувати ці стосунки. Любов — не дорівнює рабству. Я готова на компроміси, але не на самознищення. Я не його домробітниця, не безкоштовна кухарка й точно не об’єкт для спільних обговорень з мамою. Я — жінка. І я заслуговую на повагу. А не догани від чоловіка, який досі не доріс.
