До дому повів іншу
Оксана уважно оглядала свій наряд… Біла сукня, куплена за копійки на розпродажі у поспіху, здавалася занадто простою. Вишивка, яку вона так ретельно обирала, але все одно погано розгледіла, тепер виглядала дещо дешево.
«Та й бог з ним», — подумала вона. — «Аби лише Дмитру сподобалося». Вона зітхнула. У цій сукні вона виходила заміж. Дмитро… Він був її мрією, коханням з першого погляду. Хоча, якщо чесно, образ лицаря на білому коні він явно не втілював. Швидше, це був такий… запальний козак із густою непокірною русявою чубкою, широкими плечима й жартівливим поглядом блакитних очей.
Оксана знала, вона вірила, що кохання прийде саме так. Раптово. З першого погляду. Як у казках. На менше вона не погоджувалася.
Задзвонив телефон, повертаючи Оксану з думок у реальність. Звичайно, це мама, знову намагатиметься відмовити її від цього кроку.
— Оксанко, серденько моє, послухай мене, послухай тих, хто прожив більше за тебе! — мама, звичайно, плакала, мабуть, уже цілий тиждень, — Яке весілля через місяць після знайомства? Ви ж зовсім одне одного не знаєте!
Скільки можна повторювати одне й те саме?
— Для справжнього кохання більше й не треба, — промовила Оксана мрійливо, — Я тобі вже тисячу разів пояснювала. Це любов із першого погляду! Як у кіно!
— У кіно, Оксанко, казки показують! — заперечила мама, — А в казках пишуть, що після весілля «жили вони довго та щасливо». І завіса! І більше нічого не розповідають. А в житті після «довго та щасливо» починаються будні, де буде робота, рахунки, діти… Ти хоча б дізналася, де він працює? Чим взагалі займається? Які в нього плани на майбутнє?
Оксана не знала, що відповісти мамі. Вони з Дмитром якось не говорили про це. Уся їхня розмова зводилася до захоплених зізнань у коханні.
— Працює… ну, він щось казав про транспорт, — ухильно відповіла Оксана, намагаючись уникнути чогось конкретного, адже з мами станеться й перевірити.
Де працює, де працює… Добре хоча б не запитала, чим захоплюється. Бо про його захоплення вона знала ще менше. Здебільшого це були посиденьки з друзями за пляшкою квасу та комп’ютерні ігри до пізньої ночі. Та й чи має це значення, коли тебе переповнює почуття любові?
Трубку перехопив тато.
— Оксано, що в тебе може вийти з людиною, яку ти не знаєш? Ти не можеш сказати, де він працює!
— Але в бабусі з дідусем же вийшло, а вони зустрічалися навіть менше за нас. Як познайомилися — одразу до ЗАГСу побігли.
— Раз на раз не припадає. Те, що в когось вийшло, то один на мільйон, — додав батько, — Звичайне щастя.
— І мені пощастить!
— Оксано!
— Вибач, мені пора. Дмитро приїхав, — швидко промовила Оксана й, не чекаючи нових заперечень, відклала трубку.
Дмитро приїхав з магазину в тому, що встиг купити: темно-синій костюм, трохи зім’ятий і явно не по розміру. Піджак топорщився на плечах, а штани зрадницько збиралися гармошкою на черевиках. У руках він тримав букет волошок, перев’язаних простою стрічкою. Волошки були польові, зірвані, мабуть, десь по дорозі. Але Оксані вони здалися найгарнішими квітами на світі.
— Готова? — запитав він.
Оксана кивнула, відчуваючи, як руки тремтять від хвилювання. Вона зробила глибокий вдих і вийшла з квартири, залишивши позаду всі сумніви, переконання рідних і здоровий глузд. Вона йшла назустріч своїй долі, як їй здавалося.
У ЗАГСі все пройшло швидко й до біса буденно.
Чиновниця з втомленим обличчям монотонно пробурмотала завчену промову про створення нової родини, про любов і вірність. Дмитро незграбно надів Оксані обручку на палець, і вони посміхалися під спалахи фотоапаратів нечисленних родичів Дмитра. Від Оксани рідних нікого не було. Вона знала, що батьки образилися на її впертість і не приїхали на весілля на знак протесту.
Після ЗАГСу вони поїхали додому до Дмитра, у квартиру, яка з позавчорашнього дня стала і Оксаниним домом. На столі, застеленому квітчастою клейонкою, скромно стояли бутерброди з ковбасою, миска з олів’є та нарізані кружальця помідорів і огірків. Родичі Дмитра: тітка Галя, яка все це готувала і вже точно не раділа, дядько Іван із вічним похміллям та двоюрідна сестра Настя з заздрісним поглядом — привітали молодих і, трохи посидівши, почали розходитися. У них були такі зневірені обличчя, ніби вони прийшли на поминки, а не на весілля. Оксані було ніяково, але вона намагалася не звертати на це уваги.
Коли останній гість пішов, Дмитро з полегшенням зітхнув.
— Ну от і все, — сказав він, — Тепер ми чоловік і дружина! Назавжди!
Він закружив її по кімнаті, і Оксана засміялася від щастя.
А ввеІ тільки через багато років Оксана зрозуміла, що справжнє кохання приходить не з першого погляду, а з першого розуміння, коли бачиш не лише блиск очей, а й глибину душі.
