Ти знаєш, Оксано, каже мені Ігор, не відриваючи погляду від тарілки з борщем, куди вмочує шмат сала, здається, ми стали чужими. Побут нас задавив. Мабуть, треба трохи пожити окремо.
Він це сказав так спокійно, ніби пропонував не хліб купити білого, а чорного. Я застигла з ополоником над каструлею, гаряча крапля борщу обпекла запястя, але майже не відчула болю. У вухах загуло, як старий пилосмок гуде на повну.
Як це окремо? питаю, намагаюся не дати голосу зрадити мене. Опускаю ополоник у каструлю, бо руки тремтять. Ти їдеш у відрядження?
Та яке відрядження, Оксано, скривився, нарешті підняв на мене очі. Той погляд втомлений, трохи дратівливий, як у вчителя перед поганеньким учнем. Я кажу про паузу. Перевірку почуттів. Розумієш, іскра зникла. Приходжу додому мені душно. Робота, вечеря, телевізор, сон. Хочу зрозуміти, чи тягне мене до тебе, чи це просто звичка.
Я сіла навпроти. Двадцять років разом. Двоє дітей, студенти, давно поїхали в інші міста. Кредит за квартиру, який три роки тому виплатили. Ремонт, що самі робили, обдирали шпалери по вихідних. І зараз «душно»?
А де ти житимеш, поки почуття перевірятимеш? тихо питаю.
Я вже зняв однокімнатку. Недалеко від роботи, щоб в заторах не стояти, швидко відповідає він, як заздалегідь підготував. Речі вже напівзібрані у спальні.
Значить, усе давно вирішено. Поки я планувала, які саджанці купити на дачу весною, які йому шкарпетки обрати на базарі, він шукав квартиру, платив завдаток, мовчав.
А мене ти спитав? дивлюся на нього, шукаю того хлопця, за якого заміж виходила. А переді мною чужа людина, вже з черевцем, з хитрим й уникаючим поглядом.
Оксано, не починай драму, відклав ложку, видно, апетит зник. Я не розлучення пропоную. Просто тайм-аут. Так багато хто робить психологи радять! Може, зрозуміємо, що не можемо одне без одного, буде другий медовий місяць. А може тоді хоч чесно розійдемось.
Піднявся, кинув серветку на стіл, пішов в кімнату. Я чула, як шарудять пакети в шафі. Я сиділа на кухні, дивилась на остиглий борщ його улюблений, з квасолею, як просив і відчувала, як замерзає душа.
Вечір минув, як у сні. Ігор метушився помешканням, перетягував валізи до коридору, склав ноутбук, захопив улюблену кавоварку (подарунок від моїх колежанок, але користувався здебільшого він), зимові речі.
Я пішов, сказав на порозі в куртці. Виглядав урочисто і винувато. Ти не дзвони мені. Домовилися: місяць тиші, чистота експерименту.
А якщо труба прорве? запитала я, навіть не розуміючи, що питаю.
Викличеш слюсаря! Ти ж доросла жінка, впораєшся. Ключі я свої лишу собі, мало що. Всього тобі. Не сумуй.
Двері захлопнулись. Замок клацнув. Квартира раптом стала велика і непомірно тиха.
Перші три дні я просто лежала, відчувала себе порожньою. Вставала лише попити води чи зайти до ванної. Думала, це кінець. Прокручувала в голові, що накоїла не так. Може, бурчала зайве через шкарпетки? Може, надто розповнішала? Може, набридла?
На четвертий день примчала до мене молодша сестра, Марічка. Влетіла, як буря, з торбами харчів, вином. Глянула на мене: я в халаті, з опухлими очима, з немитою головою. Ледве не пирхнула:
О, подруго, так справи не буде. Вставай, в душ марш. Я поки сир наріжу.
За годину вже сидимо на кухні з келихами, я розповідаю їй все. Марічка уважно слухає, прижмурилась:
Ой, «перевірка почуттів»! «Душно» йому стало? Оксанко, ти ж у мене розумна, цифри цокаєш, як насіння лускаєш, а два й два не складаєш! Там хтось у нього зявився.
Та ні, знизую плечима, яка жінка? Йому пятдесят три, радикуліт, і шлунок слабий! Кому він потрібен?
Та не скажи, любов гастриту не перепона! Ще той сценарій «зняв однокімнатку», «не дзвони», тримає тебе запасною, а раптом там не складеться: борщу не зварять чи шкарпетки не поперуть? Тоді прибіжить з квітами: «Зрозумів, що кохаю лише тебе». А якщо приживеться подасть на розлучення.
Її слова були, як відро крижаної води. Я щось намагалася заперечити, а в душі вже розуміла права Марічка. І телефон недавно на новий пароль змінив, і на роботі став затримуватись, і сорочку сам собі купив, а завжди просив мене.
І що мені тепер? запитала я, а в середині вже не лише боляче, а і злість підкипає.
Жити! стукнула вона по столу. І добре жити. Запишись у перукарню. Купи собі обновку. Викинь оте «чекання». Квартира чия?
Моя, мамина, за спадком, одразу відповіла я. Його ж прописка у мами, документи ми так і не переоформили.
О! Ти господиня тут. Слухай, не сиди й не реви! Він думає, ти подушку сльозами мочиш. Удиви його!
Після того вечора я довго ходила по помешканню. На полиці у ванній стояв його крем для гоління. Взяла тюбик і із розмаху кинула в смітник. Глухий дзвін у відрі прозвучав для мене, як перший постріл у новому житті.
Далі дивно було. Я змусила себе вийти на роботу. Колеги помітили, що схудла й осунулась, але думали, що авітаміноз весняний. А я стала помічати удома стало чисто: крихти не валяються, джинси не лежать на кріслі, купувати й готувати треба значно менше. Побут полегшав. Увечері сіла вязати шарф і ввімкнула фільм, а тиша вже гріла, не лякала.
Хоч дещо гризло всередині: а якщо сестра помилилась? Може, справді він сам, сумує?
Розвіялось усе в одну пятницю. Повертаюся з роботи, вирішила заглянути в «Епіцентр» за новою пряжею. Піднімаюся ескалатором бачу їх.
Ігор стоїть коло вітрини ювелірної крамнички. Поруч симпатична молодичка, не старша тридцяти, в яскравому пальті. Він їй посміхається тією самою усмішкою, якою ще двадцять років тому чарував мене. Щось показує на браслет, вона сміється, тримається за його руку. Щасливі.
Я відійшла за плечі якогось чоловіка серце гупає в скроні так, аж у вухах дзвенить. Бачу, як мій чоловік, якому зникла «іскра» й конче треба «пожити самому», обіймає іншу й веде з магазину.
Тієї миті щось в мені згасло. А натомість проросло нове міцне й крижане.
Я не стала влаштовувати сцену чи слідкувати. Просто спустилась на паркінг, сіла за кермо та поїхала додому.
Вдома знайшла всі папери на квартиру на своє імя, договір дарування, штамп у паспорті. Ігоря там нема і не було. А він завжди: «Нащо мені та прописка, все одно разом живемо».
Відразу погуглила, знайшла номер замінників замків.
Добрий вечір, мені треба терміново замінити замок в залізних дверях. Документи на квартиру є. Зробите за годину? Чудово!
Майстер приїхав і швидко свою справу зробив:
Найкращий поставимо, киваю. Щоб ніхто не вскрив, навіть з дублікатом.
Готово, господинько. «Гардіан», сувальдний, ще й медвежатник тут запариться, підморгує.
Звук дриля мов симфонія. Стара сердцевина замка гучно гепнулась у відро. Так само швидко закінчився для мене етап залежності й звички бути зручною для когось.
Зібрала речі Ігоря: куртки, черевики, снасті з балкону, інструменти. Все спакувала в пакети для сміття. Пять штук великих. Винесла в тамбур біля дверей.
Минув тиждень, жодного дзвінка від Ігоря. Мабуть, експеримент з почуттями відбувся веселіше, ніж планував. Я тим часом подала на розлучення через «Дію». Насправді це виявилось просто.
Дзвоник у суботу вранці. Наполегливий, сердитий. Дивлюсь у вічко Ігор, з пакетом продуктів і гвоздиками.
Я не відчиняю. Притулилася до металу дверей і слухаю.
Пробує вставити ключ не підходить, зневірено товче ним у замок. Потім:
Оксано! Чого з дверима? Відкрий!
Я мовчки.
Я ж прийшов, з квітами! Ми ж на місяць домовлялися, а я вже заскучав! Відкрий!
Я набрала повітря і чітко сказала, не кричачи:
Твої речі зліва біля дверей. Забирай і йди.
Тиша. Потім шарудіння пакетів.
Це жарт?! Ти що, здуріла? Відчиняй негайно, я ж твій чоловік! Маю право!
Це не твоя квартира, Ігоре. Це мамина спадкова. Тут ти і не прописаний. Хочеш пожити окремо живи. Назавжди.
Ти… замок змінила? Ти як сміла?! Я зараз поліцію викличу, вони двері тобі вибють!
Викликай. Покажи їм, де твоя прописка й розкажи, з якою метою двері виламувати бажаєш.
Я ні с ким не був, то все ти надумала!
Я бачила вас разом біля ювелірної в «Епіцентрі», в червоному пальті. Досить. Експеримент завершено твій результат негативний.
За дверима добірний мат. Чую, штовхнув квіти об підлогу, потупав мішками. Чувся гуркіт і злий окрик:
Стерва!
Далі все стихло.
Я сповзла по дверях на підлогу. Коліна тремтіли, сльози самі лилися, але це вже були не сльози горя, це розрядка. Посиділа так десять хвилин. Потім умылася, поглянула в дзеркало: дивиться жінка із втомленими, але рішучими очима.
Telegram пискнув. Від Марічки: «То що, як там твій герой? Машину бачила під двором».
Я написала: «Пішов. Замки чудові».
«Розумничка! Готуй чай, ввечері приїду з тортом, святкуємо нове життя!»
Я поставила чайник, озирнулася у тамбурі валялись гвоздики. Мене аж засмішило. Двадцять років живемо і досі не запамятав, що ненавиджу гвоздики, я ж завжди любила тюльпани.
За місяць розлучення оформили без зайвої тяганини, діти вже повнолітні все швидко. Дачу довелось продати й поділити по-чесному. Машина дісталася Ігорю, а мені виплата (майже всю витратила на відпустку).
Молода пасія покинула Ігоря, щойно дізналася, що з житлом питання висить на волосині, та ще й ділити щось треба буде. Квартиру в оренду фінансово не витримав, мусив перебиратися до мами у стареньку «хрущовку» на Лукянівці.
Про це розповіли спільні знайомі мені вже байдуже було. Я повернулася щойно з Туреччини, засмагла, у новій червоній сукні. Навіть романчик на морі закрутила з симпатичним німцем. Просто легкий флірт, але вперше за довгий час згадала, що я гарна жінка.
Одного вечора виходжу з роботи, чую:
Оксано!
Стоїть Ігор схудлий, помятий, з кошлатою борідкою.
Привіт, кажу, не зупиняючись, але крок сповільнюю.
Можна поговорити? Я дурень, все зрозумів. Мама мене дістає, життя нема. Я скучаю за домом, за тобою. Давай спробуємо спочатку? Двадцять років не стерти
Я дивлюся на нього і розумію з подивом нічого не відчуваю. Ні жалю, ні страху, ні обіди. Порожньо.
Двадцять років не стерти. Але минуле й повинно лишатись у минулому. У мене нове життя. Без старих помилок. І без тебе.
Я змінився! Я
І я змінилася, посміхаюся. Мені не душно бути одній. Мені добре.
Я дістала нові, блискучі ключі, впевнено зайшла в підїзд. Двері за мною зачинилися, відсікаючи його й минуле.
Піднімаючись ліфтом, думала: треба переклеїти шпалери в коридорі, взяти нове крісло для вязання. Життя тільки починається, і ключ від нього в моїх руках.
