Чоловік у мене завжди був такий зайнятий постійно в розїздах по Україні у відрядженнях, скаче з потяга на маршрутку і назад. Я вже звикла: повідомлення надходять серед ночі, повертається додому розбитий, каже, що «нарада розтягнулася до півночі». Телефон його не перевіряла навіщо? Дізнаватися розклад «Маршруту Київ-Суми» мене якось не приваблювало. Вірила йому, ну бо це ж сімя.
Одного чудового вечора я мирно складала штани й кофтинки у спальні. Він заходит, гепає на ліжко прямо в черевиках (ну, звісно ж), і каже:
Олено, послухай мене зараз уважно і не перебивай.
Відразу відчула десь гримить гроза. І не помилилася: чоловік заявляє, що зустрічається з іншою.
Я, як справжня українка, питаю одразу в лоб:
А хто ж вона така?
Він мовчить секунду-дві, крутиться, а потім видає імя Ганна. Каже, працює майже за рогом його офісу, молодша за нього. Ну, типова історія. Я питаю, чи закоханий. Він як завжди загадково знизує плечима і каже, мовляв, не знає, але з нею якось легше дихається. Я питаю, чи збирається піти. Він:
Так, не хочу більше жити у масці.
Того вечора він спав на дивані (хай там і звикає!). Зранку як підкошений вискочив з хати й зник на два дні. Повертається а вже все з адвокатом обговорив. Каже: хочу розлучення, щоб «без зайвих сварок». Став розписувати, що забере з квартири, а що ні. Я просто слухаю, бо що ще лишається? За тиждень вже збираю речі і залишаю наше гніздечко.
Місяці після цього як багаття після зливи: усе пузириться, пахне димом і немає кому гасити. Документи, платежі, рішення все лягло на мої плечі. Стала частіше виходити у світ, лиш би не сидіти в чотирьох стінах. Приймала запрошення від друзів куди завгодно навіть на відкриття супермаркету в Борисполі.
І ось, стою якось у черзі по каву у Львові. Позаду чоловік, щось на кшталт Остапа: привітний, розговорився про ціну кави (бо, як на мене, 75 гривень за лате то вже перебір). Говоримо про погоду, черги та вічні автобусні страйки.
Поглядали один на одного частенько. Кілька зустрічей, і він прямо каже: йому тридцять на 15 років молодший за мене. І ніяких дурнуватих жартів, ніякої напруженості. Запитує, скільки мені років, і далі спокійно веде розмову, як ні в чому не бувало. Запрошує на побачення а я чого би й ні, думаю.
З ним усе інакше. Жодних пафосних обіцянок і квітів у кожну кишеню. Запитує, як у мене справи, слухає уважно, не втікає, коли я починаю розповідати деталі розлучення. Сидить, слухає про мій біль, не перебиває і не зникає на пів року. Одного разу каже: «Ти мені подобаєшся. Я знаю, що тобі непросто зараз, але я не хочу тобою керувати чи рятувати». Я відповідаю, що вдруге не хочу наступати на ті самі граблі й бути нічиєю залежною.
Колишній дізнався через знайомих. Подзвонив, хоча ми місяцями не спілкувалися:
То правда, що зустрічаєшся з хлопцем молодшим?
Ага, правда.
Тобі не соромно?
Мені мало би бути соромно? Сором це коли зраджують і навіть каву не варять
Колишній кинув слухавку. Без слів, без «до побачення».
Я розлучилася, бо він пішов до іншої. Але, навіть нічого не шукаючи, випадково зустріла людину, яка мене цінує й розуміє. Оце таки подарунок долі, чи не так?
