Сніг сипав з самого ранку, важкий, липкий, що набивався на асфальт, роблячи трасу слизькою й небезпечною. Олеся дивилась у бічне вікно їхнього чорного позашляховика, не помічаючи ні сніжинок, ні міріади фар, що миготіли на узбіччі. Все її єство стискалось в холодний камінь у грудях, поки у вусі монотонно дзижчав голос адвокатки.
Спільне майно, яке ви набували у шлюбі, має ділитись порівну, Олесю Петрівно. Так, це так. Але оту квартиру, що ваш чоловік купив ще перед весіллям, навіть якщо ви там прописані і прожили сім років ділити не вийде. Вона залишиться йому.
Олеся поклала телефон на коліна. Сім років. Сім довгих років вона перетворювала ту бетонну коробку на околиці Києва на дім: обирала шпалери, шукала фіранки, годинами вишукувала на «OLX» ідеальну лампу для кутка біля дивану. Сім років вона прала, готувала, мирилася з його компаніями, що бісяться до світанку, з його важким, ревнивим характером. І все це у чужій фортеці. У його фортеці. Тепер, коли шлюб розвалився, коли він не повернувся тієї ночі, а вранці вона знайшла чужу помаду й сердечко у смс-ці на його мобілці, зясувалось: на вулицю піде вона. Зі своїм учительським окладом у гривнях і маленькою спортивною сумкою.
Ну що, твоя адвокатеса нащебетала? пробасив Степан, різко перебудувавшись на нову смугу. Його обличчя, колись надійне й мужнє, зараз перекосилось хижою усмішкою. Він знав. Очі його блищали передчуттям.
Олеся глянула на нього. Очі сухі, величезні над поблідлим обличчям.
Квартира твоя. Ти купив її до весілля. Мені нічого не буде.
Він мовчав, лише сильніше стиснув кермо. Щелепа напружилась.
Я так і знав. А ти на що надіялась, Олесю? Що я на тебе оформлю половину квартири? Не такий я дурний. Треба все прораховувати.
У грудях у Олесі щось остаточно обірвалось. Не біль вона вже пережила. Не образа. А крижане прозріння: він не те що не любив її. Він її ненавидів. За всі ці роки бачив у ній лише наймичку, яку ось так просто можна виставити за двері. Все прорахував, як бухгалтер.
Ти все прорахував, прошепотіла Олеся, впізнаючи в собі чужий голос.
Життя треба розраховувати, мала. А то ви, жінки, тільки розлучення й чекаєте на аліменти та побільше. Тож можна сказати, я тебе врятував від цього. Жила безоплатно дякуй, що не з підїзду викидаю.
Вона вже не тремтіла, не ховалася у душі розіклався дивний холод. Лід виріс аж до очей.
Відвези мене додому, Степане. Я зберу речі й піду сьогодні.
Додому? він засміявся. Це мій дім, а тобі я вже місце нове підібрав. Дивись.
Він зірвав машину на узбіччя. На виїзді з міста, де вже рідкісні старі ліхтарі відкидали бліді плями на сніг серед чорних полів; де зустрічний вітер рвав сніг у вічі.
Вилізай. Оглянься. Подумай, куди далі.
Ти з глузду зїхав? Надворі мінус двадцять! Я ж у хатніх капцях! Олеся, судомно стискаючи підлокітник, намагалася не здригатися.
Я сказав вилізай! заревів він і розчинив замки. Схопив її за руку, сильний і важкий запах його парфуму, упереміш з перегаром, різонув ніздрі.
Вона намагалася втриматись, відштовхнути його, але він вирвав її з машини, як порожній мішок. Його кулак з громіздким, вульгарним перснем вперіщив їй у скроню. В очах злетіли білі блискавки, гаряча хвиля болю накотилась. Ще удар, по плечу. Вона, як ганчірка, впала на обмерзле узбіччя, вдарилась коліном об бетонний блок. Двері грюкнули. Чорний позашляховик з місця зірвався, обдавши її грудками снігу, і щез у білій мряці.
Перші кілька секунд Олеся лежала, не ворушачись. Тіло горіло, щока й скроня німіли. Сніг падав на обличчя, танув, змішувався зі слізьми, які нарешті ринули. Вона підвелась, хитаючись. На ногах тонкі капці на повстяній підошві, що схопила вдома раптом, тільки-но дзвонила адвокатка. На плечах легка куртка з дрібненької синьої парусини, що аж смішно для морозу.
Вона дістала смартфон. Розряджений. Зарядка там, у “його” квартирі. В “його” розетці. Навколо гул машин, що мчали повз із шаленою швидкістю. Ніхто не зупиниться. Ніхто не помітить привидячоїся постаті, що блукає на узбіччі.
Страх був таким густим, що його можна було різати ножем. Олеся зрозуміла: він хоче, щоб вона змерзла. Щоб “освіжилась”. А може й гірше Але ні, він не задумував убивства просто викинув її, як поламану іграшку. Що там із нею буде його не обходить.
Треба було іти. Кудись. Просто рухатись. Олеся пішла проти вітру по трасі назад, до Києва. Кожен крок відгукувався болем у коліні. Холод дерся під тонку тканину, шматував тіло сталевими кігтями. За десять хвилин вона не відчувала пальців ніг, а за пятнадцять і щік. Дихання виривалось клубками пари, що примерзал до вій.
В голові била єдина думка: “Він поїхав святкувати. З друзями. Відзначати свою перемогу”.
Степан справді поїхав відпочивати. На Лівому березі, у новому спа-комплексі, його уже чекали Грицько і Сашко, суржиком перемовляючись, наливали по сто грамів.
О, веселий! Квартира твоя лишилась? гигикнули друзі.
Моя. Прокатав бабоньку на мороз, провітрилася, самовдоволено всміхнувся Степан і залив горілку у горло. Йому було добре. Він усе розповів: про адвокатку, про трасу, про те, як її викинув. Хлопці залипали, ржали, хльостали міцне.
Молодець, Степане! У нас так треба А то розплодились ці емансіповані, все на аліменти й на квартиру зазіхають, раділи вони, запарювались у гарячій липовій сауні, розливали коньяк по келихах, замовляли шашлик, і кепкували над тупими жартами.
Степан відчував себе царем світу. Все під контролем, все прораховано, життя вдалось.
Тільки всередині, під шарами міцного й самовдоволення, ворушилось щось липке. Її останній погляд перед ударом. Не страх порожнеча. Так, наче її вже не було ще до вигнання. Він женув цю думку, підливав ще. Вечір був його.
Близько третьої ночі Степан, вже льогенько пяний, взяв таксі додому. Своєму. Чертячому, нарешті, власному. Дістався з трудом, ключ ледве втрапив у замок, зачепив двері, клацнув вимикач.
І оторопів.
У квартирі панував ідеальний порядок, але це був порядок цвинтаря. Або музею. Сліду від Олесі не було. Всі подушки, вишиті нею, все зникло. Її книжки, квіткові фіалки, навіть рушники ніде нічого. Найжахливіше: вона прибрала тільки своє. З ідеальною точністю видерла кожну річ, що належала їй, чи була куплена для “затишку”. Картини, штори зникло все. На вікнах тепер чорні діри. Баночки з чаєм, приправи, різнокольорові кружки все було винесено. Голий шуруп єдине, що нагадувало про життя.
Пішовши по хаті, він побачив: у шафі порожньо, в тумбочці голо, половина подушок зникла, флакони всі винесено. Ванна без жодної дрібниці.
Він сів на підлогу посеред вітальні, втупившись в порожню стіну. У квартирі було тихо й холодно. Не фізично, бо меблі залишились. Але душа цієї квартири тепло, дотик, затишок все стерто під чисту. Вона стерла сім років його життя. Зробила його фортецю бетонною коробкою зі скляними порожніми очницями.
Він згадав останній її погляд. Не прохання, не жаль. Прохолодний, розрахунковий. Як його. Вона не збиралась замерзати. Вона дала йому ролідуару спектакль жертви. А сама, поки він пиячив із дружбою, повернулася додому певно, тим самим таксі і методично, акуратно стерла все, що було її.
Степан раптом оскаженів: підскочив, ляснув по стіні, крикнув у порожнечу «Чорт забирай!» Але тиша впила його крик, мов сніг слід. Хотів подзвонити, втулити, вимагати «поверни мені фіранки» але номер уже був заблокований, а нового він не знає.
Він глянув у вікно там десь нічний Київ, і серед дахів її новий притулок. Може, у подруги, може, знімає кімнату. Але у неї, напевно, тепло її фіранки, фіалки, чашки. А тут холод. Не той, що на трасі, а той, що лізе крізь стіни, в саму душу.
Він був розрахунковим. Все передбачив. Але не передбачив, що її відхід стане не втечею, а перемогою вона забрала свої трофеї, залишивши йому випалену землю. Тепер він має квартиру. Кожен метр, кожен плінтус його. І цей порожній простір тисне холодом абсолютної порожнечі.
Степан стояв біля вікна, дивлячись у чорні провалля, які відбивались у темному склі. Потім пішов на кухню, щоб налити ковток але знайшов тільки старий горнятко з написом “Найкращому татові”, який колись поцупив з роботи. Пив коньяк просто з пляшки, сидячи на холодній підлозі, у власній тепер вже назавжди власній порожній квартирі.
А за вікном, мов у сні, на Київ продовжував лягати сніг.
