**Щоденниковий запис:**
Коли Дмитро пішов від мене, я відчувала себе ніби паралізованою. Забрав всі наші заощадження, які ми збирали на власне житло, і розтанув. Просто зник, так ніби нас із шестимісячною донькою взагалі не існувало. Я залишилася сама в орендованій хаті, без копійки, з дитиною на руках і без найменшої надії.
І саме того дня, коли мені здавалося, що під ногами вже немає ґрунту, хтось постукав у двері. Відчиняю — а на порозі вона, моя свекруха Ольга Миколаївна. Та сама, з якою у нас завжди були холодні, гострі, майже ворожі стосунки. Я навіть стиснулася, чекаючи докорів. Але замість отрути в її голосі почула тверде:
— Збирай речі. Із дитиною переїжджаєш до мене.
Я спробувала відмовитися. Скільки років ми ледве терпіли одна одну — звідки взятися чомусь доброму? Але вона не дала мені й слова вставити:
— Ти мені не чужа. А дівчинка — моя онука. Ходімо. Не дозволю вам опинитися на вулиці.
Навіть моя рідна мати сказала, що місця в неї немає — мовляв, старша сестра з дітьми вже живе з нею, і так тяжко. А тут — свекруха, від якої я, чесно кажучи, останньої допомоги й не чекала. Я не знала, що відповісти, лише прошепотіла:
— Дякую вам…
Ольга Миколаївна взяла донечку на руки, заглянула їй у вічка й прошепотіла:
— Ну що, сонечко, тепер житимемо з бабусею? Читатимемо казки, гулятимемо, косички заплітатимемо…
Я стояла, ніби приголомшена. Ця жінка ще нещодавно називала мою доньку «найденим» і стверджувала, що я навмисне «затягла» її сина у шлюб. А тепер — ось вона, вся ніжність і турбота.
У її хаті вона віддала нам із донечкою найбільшу кімнату, а сама перебралася в маленьку. Ввечері приготувала на пару овочі та курку, поставила на стіл і суворо глянула:
— Ти годуєш грудьми. Харчуйся правильно. Хочеш смаженого — будь ласка, але для донечки краще ось так. Ще я купила дитяче харчування — якщо не підійде, скажи, купимо інше.
Я не витримала — розплакалася. Від тепла, несподіванки, болю, вдячності. Вона підійшла, обняла:
— Тихо, доню. Чоловіки… що з них візьмеш? І мого батька Дмитро не знав — я сама його виростила. Не дозволю, щоб і ти сама тягнула. Усе буде добре, лише тримайся.
Я прожила з нею п’ять років. Моя свекруха стала не просто рідною — вона замінила мені матір, якої, як виявилося, у мене й не було. Ми разом виховували дівчинку, а потім я вийшла заміж удруге — за чоловіка, який прийняв і мене, і мою доньку.
На весіллі Ольга Миколаївна сиділа на місці матері нареченої — тому що нею і була. Зараз моя донечка вже школярка, а я ношу під серцем другого малюка — сина. І свекруха, моя найнесподіваніша опора, щодня питає: «Ну коли вже з’явиться мій онук-богатир?»
Ось так. Чоловік пішов, а його мати лишилася. Лишилася, коли більше ніхто не захотів бути поруч. І хіба це не справжня родина?
