Бабуся завжди ставила одного онука вище
А мені, бабцю? несміливо питала вона.
А ти, Явдошо, й так добра дівчина. Бачиш, які щічки від пиріжків?
Горіхи це для розуму, Андрійкові треба вчитись, він чоловік, опора.
А ти йди, отам, пилюку з полиць витри. Дівчина мусить до праці звикати.
Ява, ти справді? Вона ж відходить. Лікарі казали кілька днів, не більше. Може, й годин
Андрій стояв у дверях кухні, мяв у руках ключі від машини. Вигляд у нього був змучений.
Я цілком серйозна, Андрію. Чаю хочеш? Ява навіть не повернулася, нарізаючи яблуко донці. Сідай, зараз заварю свіжого.
Який чай, Яво? Брат зайшов у кімнату. Вона там лежить, вся в трубках, хрипить
Вона кликала тебе зранку. «Явдусю», каже, «де Явдусю?». В мене аж серце тьохнуло. Невже ти не зайдеш?
Це ж бабуся! Останній шанс, розумієш?
Ява склала часточки яблука на тарілку й нарешті глянула на брата.
Для тебе це бабуся. Для неї ти Андрійчик, сонце в хаті, єдиний нащадок і вся надія роду.
А я… я для неї завжди була тінню.
Ти справді думаєш, що мені треба оце «прощання»?
Про що нам говорити, Андрію? Що я маю їй простити? Чи вона мені?
Та забудь ці дитячі образи! Андрій гримнув ключами по столу. Так, вона тебе не любила, як мене. Ну і що?
Вона стара жінка, мала свої думки. Але ж вона відходить! Не можна бути такою… холодною.
Я не зла, Андрію. Я просто до неї нічого не відчуваю. Іди сам. Посидь, тримай за руку, їй твоя присутність важливіша за мою.
Ти ж для неї скарб і сонечко. От і світи їй до останнього.
Андрій подивився на сестру, розвернувся й мовчки вийшов, гримнувши дверима.
Ява зітхнула, взяла тарілку з яблуками і пішла до дитячої.
***
У їхній родині завжди все було справедливо. Батьки любили однаково і Яву, і Андрія.
В домі постійно було гамірно, смачно пахло варениками, і їхній дім завжди був сповнений гостей та сміху.
Та Пелагея Андріївна, бабуся, була іншого ґатунку.
Андрійчику, йди сюди, лелеко мій, співуче кликала бабуся, коли вони приїздили до неї у село на вихідні. Дивись, що я для тебе приготувала.
Горіхи волоські, сама лузала! І цукерки «Корівка», свіженькі до чаю!
Яві, яка тоді мала сім, стояла поруч і дивилася, як бабуся дістає з темного буфета той заповітний вузлик.
А мені, бабцю? шепотом питала вона.
Пелагея Андріївна дарувала онучці короткий, колючий погляд.
А ти, Явдошо, й так здорова. Диви, щічки як у наливного яблучка.
Горіхи вони для розуму, Андрієві треба вчитися, він хлопець, він підтримка.
А ти йди, пройдися ганчіркою по полицям. Дівчина має до праці звикати.
Андрій, почервонівши, брав вузлик і навшпиньках виходив у коридор, а Ява йшла витирати пил.
Їй не було боляче. Дивно, але малу Яву це зовсім не зачіпало все одно, що дощ надворі.
Ну йде дощ, і бабуся любить Андрія. Буває
У коридорі її вже чекав брат.
На, простягав він їй половину цукерок і жменьку горіхів. Тільки не їж при ній, а то знову буде бурчати.
Тобі ж треба, сміялася Ява. Для розуму.
Та ну його, той розум, морщився Андрій. Бабуся сама із собою. Давай їж швидко.
Вони сиділи на сходах до горища й разом хрустіли «забороненим». Андрій завжди ділився. Завжди.
Навіть коли бабуся потай від матері давала йому гроші на морозиво, він одразу біг до Яви:
Чуєш, на два «Пломбіри» вистачить, і ще на жуйку з наклейкою залишиться. Біжимо?
Брат завжди був для неї підтримкою, його любов компенсувала бабусину суворість так, що Ява навіть не відчувала її холоду.
Минали роки. Пелагея Андріївна старіла. Коли Андрієві стукнуло вісімнадцять, бабуся на всі дзвони заявила, що переписує на нього свою другу двокімнатну квартиру в центрі Львова.
Опора роду мусить мати свій куток, оголосила вона на родинній нараді. Щоб міг дружину привести, не тинятись по кутах.
Мама тільки зітхнула. Вона знала крутий норов своєї матері й сперечатись не стала, а увечері попросила Яву до себе.
Доню, ти не думай Ми з батьком усе бачимо. Вирішили так: ті гривні, що ми відкладали на авто і ремонт, віддамо тобі.
Це стане твоїм першим внеском на житло. Щоб було по-справедливості.
Мамо, не треба, Ява обійняла її. Андрію більше треба, він же з Іринкою вже збирається одружитися. А я й в гуртожитку поживу.
Ні, Яво. У бабусі свої впертості, але ми батьки. Не можемо виділяти когось, а іншу лишати. Бери, не сперечайся.
Ява не взяла.
Андрій пішов у подаровану бабусею квартиру одразу після весілля, і у їхній квартирі на Сихові стало просторо.
Ява зайняла братову кімнату, розставила книжки, мольберт, і вперше зрозуміла, яке це щастя коли любов не ділять на «правильну» і «зайву».
Від питань спадщини стосунки з братом не змінилися. Навпаки, Андрій трохи ніяковів.
Яво, заїжджай, кликав у гості. Іринка напекла пирогів. А бабуся ну, ти ж розумієш. Учора знову дзвонила, питала, чи не витратив я «її» гроші на твої забаганки.
І що ти сказав?
Сказав, що все пустив на кав’ярні й на українське вино, сміявся Андрій. Вона три хвилини дихала у слухавку, потім: «Це тебе Ява зіпсула!»
Звичайно, Ява перехилила голову усмішка. Хто ж іще.
***
Коли Ява вийшла заміж за Олеся й народила дитину, житлове питання стало гострим. Мама знову дивувала мудрістю.
Діти, промовила вона, у нас трикімнатна. В Андрія двокімнатна. Яво, ви з Олесем зараз на орендованій.
Давайте так: розміняємо нашу на однокімнатну і двокімнатну. Ми з батьком в однокімнатну, Ява з Олесем у двокімнатну.
Мамо, втрутився Андрій. Я від своєї частки відмовляюсь. У мене вже від бабусі є квартира, мені вистачить.
Нехай Ява все забирає, у них справа родина росте. Їм потрібніше.
Андрію, ти певний? Це ж чималі гроші здивувався Олесь.
Певний. Ми все завжди ділили з Явою пополам. Через бабусю вона й так була обділена. Слово не горобець.
Ява тоді заплакала. Не через житло, а від того, що її брат найкращий у світі.
Дійсно, квартиру поділили, всі лишилися задоволені.
Мама приїздила допомагати, Андрій з дружиною й хлопцями бували на гостинах щовихідних.
А Пелагея Андріївна жила сама. Андрій привозив їй харчі, ремонтував все, терпляче слухав скарги на здоровя і «неслухняну Яву».
Вона хоч колись подзвонила? питала бабуся, зводячи губи. Хоч раз поцікавилася, як у мене тиск?
Ба, та ти й сама не хотіла її знати, спокійно казав Андрій. За двадцять років жодного доброго слова. Звідки взятися дзвінкам?
Я її виховати хотіла! з гордістю відповідала стара. Жінка мусить знати місце! А вона Квартиру забрала, батьків з дому витіснила.
Андрій тільки зітхав. Пояснити що-небудь було марно.
***
Ява сиділа на тій самій світлій кухні, а память раз у раз підсовувала картинки.
Он бабуся відштовхує її руку від банки варення. Он хвалить Андрієву «кривульку» з пластиліну й мовчки проходить повз Явине перше місце на олімпіаді.
Он на свадьбі Андрія сидить царицею, а на Явину навіть не прийшла, сказала, що хвора.
Мамо, а чому ми до бабусі Пелагеї не їдемо? дочка заглянула на кухню. Дядько Андрій казав, що вона дуже хвора.
Бо бабуся хоче бачити лише дядю Андрія, зайчик, Ява ніжно погладила доньку по голові. Так їй спокійніше.
Вона зла? дочка прищурилась.
Ні, задумалася Ява. Вона просто не вміла любити багато людей. В її серці було місце тільки для одного. Таке теж буває.
Увечері знову зателефонував брат.
Все, Яво. Годину тому
Мої співчуття, Андрію. Тобі дуже важко, знаю.
Вона до останнього на тебе чекала, збрехав брат. Ява знала, чому він сказав так: з доброти, з надії примирити їх хоч у цій точці. Казала: «Нехай у Яви все буде добре».
Дякую, Андрій Заїжджай завтра. Посидимо, помянемо. Я пиріг спечу.
Заїду Яво, ти не шкодуєш? Що не пішла?
Ява не стала брехати.
Ні, Андрію. Не шкодую. Навіщо вдавати? Ні я її, ні вона мене не хотіли
Брат помовчав.
Мабуть, ти маєш рацію, видихнув він. Ти завжди була найрозумнішою. До завтра.
Похорони відбулись тихо. Ява прийшла для мами й брата. Стояла осторонь у чорному пальті, дивилась на те похмуре небо, яке над цвинтарем завжди здається ще непривітнішим. Коли труну опускали, вона не плакала.
Брат обійняв її за плечі.
Ти як?
Нормально, Андрію. Чесно.
Знаєш, він помовчав. Я тут у неї в квартирі розбирав речі Знайшов скриньку. Там старі фотографії.
І твої теж є. Багато. Усі ретельно вирізані з родинних світлин. Окремо складені.
Ява підняла брови.
Навіщо?
Хто зна Може, щось таки відчувала, але не вміла показати? Боялася, що як визнає тебе мені буде менше? Старі вони незбагненні.
Може знизала плечима Ява. Але це вже нічого не змінює.
Вони йшли дорогою між могилами під одним парасольцем високий, міцний Андрій та хрупка Ява.
Слухай, сказав Андрій, коли вже були біля машин. Я от думаю Квартиру бабусину продаватиму.
Куплю собі трьошку на своє, хлопцям по однокімнатній на майбутнє, а решту Давай якийсь фонд створимо? Чи допоможемо дитячій лікарні? Щоб ті гроші від «бабусі» хоч комусь принесли щастя просто так
Ява вперше за весь цей час щиро посміхнулася.
Знаєш, Андрію Це була б найкраща помста Пелагеї Андріївні. Найдобрішої з усіх.
От і домовились?
Домовились.
Вони розїхались у різні боки. Ява повільно їхала темною вулицею Львова, слухала музику й відчувала, як у душі нарешті встановлюється тиша.
Мабуть, брат мав рацію. Хай частина тих грошей піде тому, хто справді цього потребує. Так буде по-справедливості.
