– Я подаю на розлучення, спокійно сказала Леся, передаючи чоловікові чашку з чаєм. Вірніше, вже подала.
Сказала вона це так просто, наче йшлося про щось буденне. Ну, типу: на вечерю картопля з грибами.
– Можна я запитаю, з якого… Ем, гаразд, при дітях промовчу, Олег, побачивши зацікавлені обличчя двох синів, говорив вже мякше. Чим же я тобі не догодив? І це я ще не згадую, що дітям потрібен батько.
– Ти думаєш, я іншого батька не знайду? Леся закотила очі й посміхнулась. Чим не догодив? Та всім! Я думала, життя з тобою буде як спокійна річка, а виявилось як шторм на Дніпрі!
– Хлопці, доїли? Олег не хотів вести цю розмову при синах. Бігом грати, і не підслухуйте! вже вслід гукнув він, знаючи характер своїх бешкетників. А тепер давай.
Леся невдоволено стиснула губи. Навіть тут командує! Уявляє себе батьком року…
– Я втомилася так жити. Не хочу щодня по вісім годин сидіти в офісі, всім посміхатись, підлаштовуватись під клієнтів Я хочу висипатись, ходити по модних бутіках, їздити в салони краси. А ти мені цього дати не можеш. Досить! Я тобі присвятила найкращі десять років свого життя…
– Можна без високих слів? перебив її Олег. Не ти десять років тому билася-старалась, щоб заміж вискочити? Я й не палав бажанням.
– Помилилася, буває
Розлучення пройшло швидко і без галасу. Хлопчики, хоч і з болем у серці, залишились із Лесею, за умови, що всі вихідні та канікули будуть у батька. Леся не заперечувала.
Минуло пів року Олег познайомив синів із новою дружиною. Весела, щира Любомира одразу припала хлопцям до душі, і вони чекали кожної пятниці, чим страшенно дратували матір.
Ще більше її дратувало те, що Олег раптом отримав у спадок будинок від далекого родича, купив великий котедж під Києвом і живе як у казці. На роботі не покинув, аліменти виплачував символічні, сам купував дітям усе від кросівок до айпадів. Ще й суворо контролював ці самі аліменти!
Ох і чому вона не дотерпіла якихось пів року? Якби Леся знала, що так станеться Та зараз би все по-іншому влаштувала!
Втім, може, ще не все втрачено?
*************************
– Може, чаю вип’ємо, як колись? посміхалась Леся, накручуючи пасмо волосся на палець. Сукня коротка, макіяж ідеальний, виглядає молодшою років на пять. Постаралася дівчина!
– Мені ніколи, холодно відповів Олег, навіть не дивлячись у її бік. Хлопці зібрані?
– Ще щось шукають, затримаються. Знаю їх мінімум десять хвилин. Леся не здавалася. Може, разом Новий Рік зустрінемо? Коля з Юрчиком так старалися, ялинку прикрашали.
– Ми у суді домовились: канікули зі мною. І святкувати будемо у селі, де кругом сніг, кататимемось на лижах, ковзанах, санчатах. Любомира все організувала.
– Ну, це ж родинне свято
– Так і буде родинне. Ще раз будеш обурюватись через суд дітей заберу.
Коли за колишнім чоловіком і щасливими дітьми зачинились двері, Леся розбила об підлогу сервіз, подарований на весілля. Ота Любомира… Ну скільки можна? Постійно усміхнена, про хлопців піклується, а сама, мабуть, кожен день рахує до повернення! Ну хто-хто, а Леся знає, які її хлопці нестерпні!
А що, може, це ідея… Леся лукаво всміхнулася. Ще все повернути можна. Скоро всі гроші Олега опиняться в її руках…
********************
– І що це за речі? підняв брову Олег, побачивши на порозі валізи.
– Як що? Це ж речі Колі і Юрчика, Леся легенько штовхнула одну з валіз, від чого та мало не впала. Я вирішила: ти вже своє щастя поруч з Любою знайшов, то й собі влаштовую особисте життя. Новий кавалер на горизонті і не кожен захоче чужих дітлахів. Тож тепер хлопці житимуть із тобою. До опіки вже сходила, документи оформиш сам. Я їду на відпочинок із новим кандидатом.
Леся неквапливо попрямувала до автівки, залишивши Олега з відкритим від подиву ротом. А скільки вистачить тієї святої Любомирі на тиждень, дві? От подивимось! А Олег між дітьми й новою дружиною обовязково вибере синів і повернеться до неї. Разом із грошима
Минає два тижні. Місяць. Другий… Дзвінка з вимогою забрати дітей немає. Судячи з розмов із синами, Люба жодного разу навіть голосу не підвищила! Та не може бути! Два дракона, і раптом ангелочки? Неможливо!
– Як хлопці? Не замучили ще? Леся таки не витримала і набрала Олега.
– Молодці мої, слухняні, все допомагають, голос Олега теплішав, як тільки мова заходила про синів. Золото, а не діти!
– Та невже? здивовано протягнула Леся. А в мене вони весь час якусь біду вчудять
– Бо з дітьми треба займатись, зиркнув Олег. А ти з телефоном не розлучалась. До речі, кажу наперед ми переїжджаємо. Якщо захочеш, можу привезти дітей на канікули.
– Але ж Це й мої діти!
– Ти сама всі права на них мені віддала, розсміявся Олег. Мати року
Лесі залишилось тільки розчаровано зітхати. І чоловіка не повернула (разом із грошима), з новим кавалером не склалося, та й діти тепер десь далеко. Хоч вона й не особливо нудьгувала так сподобалось нарешті думати лише про себе кохану!
Оце так справедливість Терпіти десять років і програти усього за півроку до смачної частки життя…
Ну несправедливо жАж якось до Лесі дійшло: у її квартирі панує ідеальна тиша, у дзеркалі втомлений погляд, а в телефоні жодного дзвінка, що змусив би посміхнутись щиро, не з-під тонни косметики. Вперше за довгий час вона зварила собі чай звичайний, не модний матча, і сіла біля вікна. Позаду сміх дітей, незручний шепіт за столом, суєта ранків та навіть сварки з Олегом усе це раптом видалося дорожчим, ніж чашка кави у найрозкішнішому барі. А тепер її вечори лише стрічка соцмереж, де чужі сімї-фотографії нагадували про давно втрачений власний теплий дім.
Одного ранку, коли вікно затремтіло від дзвінкого снігу, Леся мимохіть відкрила альбом і довго вдивлялась у дитячі посмішки. Нарешті, тихенько, ніби боячись розбудити самотність, вона прошепотіла:
А раптом колись пробачать?
Тієї ж миті її телефон спалахнув повідомленням. Від Олега. Коротке, без докорів:
“Коля та Юрчик зробили для тебе листівку з Новим роком! Скинути фото чи приїдеш сама?”
Леся довго не могла наважитись відповісти, але несподівано для себе почала одягатися по-справжньому тепло не шукала трендових речей, не фарбувалася. Просто хотіла побачити своїх хлопчиків. Може, не все так втрачено, як вона думала? Може, головна зустріч її життя ще попереду не з черговим кавалером, а з тими, кого сама втратила.
І коли Леся постукала у двері старого батьківського дому, хлопці кинулись їй назустріч, а Любомира винесла з кухні ще теплі пиріжки, Леся відчула, як вперше за рік їй стало по-справжньому тепло. Не від грошей, статусу чи уваги, а від простого людського щастя обіймати своїх дітей.
Бо справжній скарб, якого вона шукала всюди, ховався зовсім поряд. Просто треба було навчитися любити не лише себе.
