— Я не буду доглядати за свекрухою, нехай навіть не сподівається! — з гіркотою вигукує Оксана, її голос тремтить від накопичених образ. — Ця жінка не має права розраховувати на мою підтримку. За сімнадцять років нашого шлюбу з її сином вона жодного разу не простягнула нам руку допомоги — ні грішми, ні ділом. До того ж, я не почула від неї ані одного теплого слова! Вона завжди твердила, що нікому нічого не винна. Тепер я розумію, що вона мала рацію. Але й я їй нічого не винна!
Оксана розповідає свою історію, сидячи у затишній, але скромній квартирі в невеликому містечку на Волині. У неї двоє синів-підлітків, іпотека, яку вони з чоловіком виплачували, ніби билися з непохитним ворогом. Оксана впевнена: якби не її мати, вони б ніколи не впоралися з цим тягарем. Її мама не давала грошей, але взяла на себе всі турботи про онуків. Вона відводила їх до дитсадка, сиділа з ними під час хвороб, забирала зі школи, допомагала з уроками, возила на тренування та годувала. Завдяки цьому Оксана та її чоловік могли працювати, не відволікаючись на побут.
Усі ці роки вони з чоловіком працювали, не покладаючи рук, щоб виплатити іпотеку та забезпечити синам гідне майбутнє. Оксана згадує, як важко було поєднувати роботу й виховання дітей, особливо коли сини були маленькими. Без маминої допомоги, каже вона, їхня родина навряд чи вистояла б. “Якби не мама, у нас не було б нічого, — зітхає Оксана. — З двома дітьми на руках я б просто не змогла працювати так, як працювала”.
А що ж свекруха? Усі ці роки вона жила виключно для себе. Онуків бачила лише на родинних святах, та й то мимохідь. У неї завжди знаходилися справи важливіші — то поїздки з подругами, то власні клопоти. Оксана кілька разів, подолавши ніяковість, просила свекруху посидіти з дітьми, але щоразу отримувала холодну відмову. “Я свого сина сама виростила, і ти впораєшся, — різко відповідала свекруха. — Не чекай від мене допомоги”. Після кількох таких розмов Оксана перестала до неї звертатися. Навіщо принижуватися, якщо відповідь і так відома?
— Моя мама буквально виростила моїх дітей! — з теплотою в голосі каже Оксана. — Я безмежно вдячна їй за це. Якщо їй колись знадобиться допомога, ми з чоловіком зробимо для неї все, що в наших силах. Але зі свекрухою все інакше. Так, вона мати мого чоловіка, і, можливо, за якимись законами моралі ми повинні їй допомагати. Але між нами немає нічого спільного, жодних теплих стосунків. Вона сама обрала таку дистанцію.
Оксана замовкає, дивлячись у вікно, за яким кружляє перший сніг. У її очах читається біль, змішаний із рішучістю. Вона запитує себе: на що розраховує ця жінка? Невже свекруха вірить, що старість обійде її стороною? Що вона завжди буде сильною та незалежною? Оксана похитує головою, ніби відганяючи ці думки. “Життя — це бумеранг, — каже вона тихо. — Що посієш, те й пожнеш. Любов, повагу, допомогу — усе це треба заробити. А вона навіть не намагалася”.
Але в глибині душі Оксана відчуває сум’яття. Може, варто бути вищим за образи? Може, попри роки байдужості, їй все ж доведеться піклуватися про свекруху, як про власну матір? Адже старість нікого не милує, і, можливо, обов’язок перед родиною чоловіка змусить її забути минуле. Чи ж кожен має нести відповідальність за свої вчинки? Оксана не знає відповіді, і це питання гризе її.
А як вважаєте ви? Чи повинна Оксана, стиснувши зуби, допомагати свекрусі, попри роки холодності й відстороненості? Чи ж справедливо, що кожен отримує те, що заслужив? Життя любить повертати борги, але хто вирішує, як їх віддавати? Можливо, у цій історії немає правильної відповіді, але одне ясно точно: родинні зв’язки — це випробування, яке перевіряє нас на міцність, змушуючи балансувати між обов’язком і справедливістю.
