Марина смажила на кухні вареники, коли раптом у двері постукали. На порозі стояла Раїса Миколаївна — свекруха, як завжди, без жодної посмішки й з холодним поглядом.
— Я не на чай прийшла, — сухо кинула вона, не чекаючи запрошення, й увійшла всередину. — Справа серйозна.
— Яка саме? — Марина витерла руки рушником і напружено посміхнулася.
— Юля з Олегом після весілля живуть у мене. Квартира маленька, тісно втрьох. У тебе ж стоїть пустує — бабусина. Посели там молодих.
— Ні. Після всього — точно ні, — чітко відповіла Марина й стала навпроти, схрестивши руки.
— А що я такого зробила? — щиро здивувалася свекруха, ніби справді не розуміла, про що йдеться.
Марина досі пам’ятала, як місяць тому переживала через весілля зовиці. Вона ламала голову, що подарувати, адже стосунки з Юлею були теплі, майже дружні. Вона була впевнена, що їх із чоловіком запросять одними з перших. Тим більше, що Юля позичала у них п’ятдесят тисяч на святкування.
— Раптом нас взагалі не запросять, — з посмішкою кинув тоді Євген, чоловік Марини.
— Дурниці. Ти ж її брат, як це не запросять? — тоді ще з надією відповіла вона.
Марина навіть заздалегідь дістала з шафи свою найкращу сукню й туфлі. Чекала. Сподівалася.
Але весілля наближалося, й запрошення так і не було. Ні від Юлі, ні від Раїси Миколаївни. За три дні до свята Марина із важкістю в серці зрозуміла — їх просто проігнорували.
Сльози самі котилися по щоках, коли вона складала сукню назад у шафу. Євген, як завжди, був спокійний. «Краще висплюся у вихідний», — тільки й сказав він.
Через пару днів після весілля подзвонила свекруха. Сказала, що хоче зайти. Марина вирішила спитати прямо:
— Чому ви нас не запросили?
— Ну… вирішили тільки молодь кликати. Вам уже за тридцять, — невпевнено промимрила Раїса Миколаївна.
Марина майже повірила. Але пізніше, зустрівши у магазині сестру свекрухи, дізналася: на весіллі були й літні, й далекі родичі. І ні слова про вік.
— А чого вас не було? — здивовано запитала та.
Марині стало соромно. Соромно за тих, хто повинен був бути близькими.
Вдома вона розповіла все Євгену, і він запропонував подзвонити матері.
— Раїсо Миколаївно, скажіть чесно: чому нас не запросили? — різко почала Марина. — Тільки не брешіть. Я от щойно говорила з вашою сестрою, вона розказала, хто був на весіллі.
— Ми з Юлею вирішили кликати тільки «потрібних» людей, — спокійно відповіла свекруха. — Хто міг би подарувати щось коштовне чи допомогти у майбутньому.
— А п’ятдесят тисяч, які ми дали Юлі, це не цінність?
— Ви ж їх потім попросите назад. Ось якби подарували — інша справа.
Марина не впізнавала цю жінку. Невже в їхніх очах вони — ніхто?
Минуло два тижні. Раїса Миколаївна знову з’явилася. Без дзвінка. Без вибачень.
— У тебе квартира пустує, а у мене молодим тісно, — з удаваною турботою почала вона.
— Вона не ваша. Нехай стоїть. Годувати не просить, — відрізала Марина.
— Ти чого така зла? Ми ж родина.
— Родина? Ви згадали про нас лише тоді, коли вам стало незручно. А до цього ми були зайвими, — голос Марини тремтів від злості.
— Ну що ми тобі зробили?
— Та ви справді не розумієте?! Ви нас принизили, проігнорували, а тепер просите ключі. Ви хоча б знаєте, що Юля не повернула нам гроші?
— Не пустиш — і не побачиш їх, — зухвало заявила свекруха. — Подумай добре.
Марина не втрималася — вихопила чашку з водою й плеснула Раїсі Миколаївні в обличчя.
— Євгене, скажи щось! — скрикнула та, витираючись рукавом.
— Ті, кого ви кликали, нехай тепер і допомагають, — спокійно промовив Євген.
Раїса Миколаївна, не сказавши більше ні слова, розвернулася й вийшла, гучно хлопнувши дверима.
