— Чому мене не запросили? — образилася свекруха, а я завмерла між провиною та дратівливою досадою.
Минулого тижня ми з чоловіком їздили у село на іменини моєї тітки — затишні посиденьки, шашлик, родинні розмови, як завжди. Повернулися в гарному настрої, але наступного дня мене чекав дзвінок, від якого облиняло серце.
— А мене чому не покликали? — в голосі свекрухи дріжала кривда.
І це було не вперше. Вона завжди чекає запрошення на будь-яку подію, пов’язану з моєю родиною. Її хвилює, де ми були, хто там був, і чому вона не з нами. Хіба це її справа?
— Ми ж родина! — докірливо каже вона. — Тебе з чоловіком запросили, отже, могли б і мене.
Я вже втомилася вигадувати виправдання. Та й сховати походи кудись не виходить — вона “продвинута”: сидить у соцмережах, стежить за всіма родичами, передивляється фото та сторис. Хто ж відмовить їй у підписці? Тому й знає все. І щойно побачить, що ми десь були без неї — починається істерика.
Ми з чоловіком у шлюбі вже чотири роки, живемо в квартирі, яку мені подарували рідні. Однокімнатна, але своя. Зараз відкладаємо на просторе житло. В мене велика родина: три сестри, купа двоюрідних. Всі дружні, завжди на зв’язку. Постійно збираємося — то на хаті, то в кафе, то в місті. Чоловік з моїм братом на “ти”, разом на рибалку, разом на свята. Моя родина прийняла його з радістю.
Але в нього — все навпаки. Ні батька, ні бабусі-дідуся. Лише мати, і, чесно кажучи, не найприємніша жінка. Приходить у гості — мовчить, сидить із виглядом, ніби їй все огидно. Її бісить музика, сміх дітей, будь-які розмови. Я кожного разу, як екскурсовод, пояснюю їй, хто є хто серед гостей, і кожного разу відчуваю її зневажливе похитування головою: “А це що в такій сукні?”, “А чому той чоловік такий голосний?”.
У вічі не говорить, але потім обов’язково виливе мені все, що назбиралося.
— Тобі це не дивно? — запитала подруга, коли я розповіла.
— Дуже дивно, — відповіла я. — Але що я можу зробити? Вона ж його мати. І начебто не грубить, але її поведінка… наче кричить усім: “Я тут чужа, і ви мені не подобаєтесь”.
Мої рідні давно це помітили. Тому її й запрошують рідко. Не тому, що хочуть образити, а тому що вона сама відштовхує. Але вона цього не розуміє. Дізнається про чергове свято — і відразу починає:
— А що будете робити у вихідні? О, у сестри день народження? А де святкуватимете? У ресторані чи вдома? Зрозуміло. Ви веселитиметесь, а я сама вдома…
І знову мене гризе провина, ніби я муси взяти її із собою. Хоча чудово знаю: ніхто її не кликав, і ніхто не хоче незручностей за столом. Одного разу вона навіть приїхала до нас, коли ми були у рідних. Потім дзвонила й скандалила — чому не взяли? Їй же навіть поговорити було ні з ким!
Я намагалася пояснити чоловікові, що це ненормально. Що його мати переступає межі. А він лише розводить руками:
— Ну ти ж розумієш, вона сама. Їй важко.
Але ж це не виправдання для вторгнення в наше життя. Нехай знайде подруг, захоплення, займеться чимось! Але замість цього вона лише давить на жалость. Повторює, що в неї немає друзів, що навіть сусідки її уникають.
Був випадок, який досі викликає жах. Ми тоді щойно одружилися, моя сестра була на останньому місяці вагітності. І ось, за родинним столом, свекруха почала розповідати історії — одну страшнішу за другу. Про пологи, про смерть немовлят, про жахіття роддомів. Сестра розплакалася і пішла. Я була в шоці: навіщо це казати? Адже вона ж знала, у якому стані сестра! Але для неї чужі почуття — не аргумент.
Зараз свекруха знову випитує, де ми зустрічатимемо Новий рік, де будуть усі мої рідні. А я вже навіть не хочу відповідати. Бо знаю — буде те саме: образи, докори, маніпуляції.
Іноді мені хочеться просто сказати їй у вічі: “Ви не мусите бути частиною всього, що відбувається в моєму житті. Не хочете почуватися зайвою — не змушуйте інших почуватися винними”. Але стримуюся. Заради чоловіка. Заради миру в домі.
Хоча, якщо чесно… чи довго я ще витримаю?
