— Я не маю наміру піклуватися про свою свекруху, хай навіть не мріє про це! — з гіркотою вимовляє Оксана, її голос тремтить від накопичених образ. — Ця жінка не має права розраховувати на мою підтримку. За сімнадцять років нашого шлюбу з її сином вона жодного разу не простягнула нам руку допомоги — ні грошима, ні ділом. Більше того, я не почула від неї жодного теплого слова! Вона завжди твердила, що нікому нічого не винна. Тепер я розумію, що вона була права. Але й я їй нічого не винна!
Оксана розповідає свою історію, сидячи в затишній, але скромній квартирі у невеликому містечку на Волині. У неї двоє синів-підлітків, іпотека, яку вони з чоловіком виплачували, ніби билися з непохитним ворогом. Оксана впевнена: якби не її мати, вони б ніколи не впоралися з цим тягарем. Її мама не давала грошей, але взяла на себе всі турботи про онуків. Вона водила їх у дитячий садок, сиділа з ними під час хвороб, забирала зі школи, допомагала з уроками, відвозила на тренування та годувала. Завдяки цьому Оксана та її чоловік могли працювати, не відволікаючись на побут.
Усі ці роки вони працювали, не покладаючи рук, щоб погасити іпотеку та забезпечити синам гідне майбутнє. Оксана згадує, як важко було поєднувати роботу та виховання дітей, особливо коли сини були маленькими. Без мами, каже вона, їхня сім’я навряд чи вистояла б. «Якби не мама, у нас не було б нічого, — зітхає Оксана. — З двома дітьми на руках я б просто не змогла працювати так, як працювала».
А що ж свекруха? Усі ці роки вона жила виключно для себе. Онуків бачила лише на сімейних святах, та й то мимохідь. У неї завжди знаходилися справи важливіші — то поїздки з подругами, то особисті клопоти. Оксана кілька разів, подолавши ніяковість, просила свекруху посидіти з дітьми, але щор«Я свого сина сама виростила, і ти впораєшся, — різко відповідала свекруха. — Не чекай від мене допомоги».
