— Я не збираюся доглядати за своєю свекрухою, хай навіть не мріє! — з гіркотою вигукує Ганна, голос її тремтить від накопичених образ. — Ця жінка не має права розраховувати на мою підтримку. За сімнадцять років нашого шлюбу з її сином вона жодного разу не простягнула нам руки — ні грішми, ні справою. До того ж, я не почула від неї жодного теплого слова! Вона завжди твердила, що нікому нічого не винна. Тепер я розумію — вона мала рацію. Але й я їй нічого не винна!
Ганна розповідає свою історію, сидячи в затишній, але скромній квартирці у невеличкому містечку на півночі України. У неї двоє синів-підлітків, іпотека, яку вони з чоловіком виплачують, немов б’ються з невблаганним ворогом. Ганна певна: якби не її мати, вони б ніколи не впоралися. Мама не давала грошей, але взяла на себе всі клопоти з онуками. Водила їх до садочка, сиділа під час хвороб, забирала зі школи, допомагала з уроками, возила на тренування й годувала. Завдяки цьому Ганна з чоловіком могли спокійно працювати, не відволікаючись на побут.
Усі ці роки вони працювали, не покладаючи рук, щоб розплатитися за квартиру та забезпечити синам майбутнє. Галина згадує, як важко було поєднувати роботу й виховання дітей, особливо коли хлопці були малі. «Якби не мама, наша сім’я не вистояла б, — зітхає вона. — З двома дітьми я просто не змогла б працювати, як працювала».
А що ж свекруха? Усі ці роки вона жила виключно для себе. Онуків бачила лише на святкових застіллях, та й то мимохідь. У неї завжди знаходилися справи важливіші — то поїздки з подругами, то власні клопоти. Ганна кілька разів, подолавши ніяковість, просила свекруху посидіти з дітьми, але щоразу отримувала холодну відмову. «Я свого сина сама виростила, і ти впораєшся, — різала та. — Не чекай від мене допомоги». Після кількох таких розмов Ганна перестала звертатися до неї. Навіщо принижуватися, якщо відповідь заздалегідь відома?
— Моя матір буквально виростила моїх дітей! — із теплотою каже Ганна. — Я безмежно вдячна їй за це. Якщо їй коли-небудь знадобиться допомога, ми з чоловіком зробимо все можливе. Але зі свекрухою все інакше. Так, вона мати мого чоловіка, і, можливо, за якимись законами моралі ми повинні їй допомагати. Але у нас немає ні спільних спогадів, ні теплоти. Вона сама обрала таку дистанцію.
Ганна замовкає, дивлячись у вікно, за яким кружляє перший сніг. У її очах — біль, змішаний із рішучістю. Вона запитує себе: на що сподівається ця жінка? Невже свекруха вірить, що старость обійде її стороною? Що вона завжди буде сильною й незалежною? Ганна хитає головою, немов відганяючи ці думки. «Життя — це бумеранг, — тихо каже вона. — Що посієш, те й пожнеш. Любов, повагу, допомогу — усе це треба заслужити. А вона навіть не намагалася».
Але в глибині душі Ганна відчуває сум’яття. Може, варто бути вище за образи? Може, попри роки байдужості, їй доведеться піклуватися про свекруху, як про рідну матір? Адже старость не милує нікого, і, можливо, обов’язок перед родиною чоловіка змусить забути минуле. Чи, навпаки, кожен має нести відповідальність за свої вчинки? Ганна не знає відповіді, і це питання гризе її.
А що думаєте ви? Чи повинна Ганна, стиснувши зуби, допомагати свекрусі, попри роки холодності й відстороненості? Чи справедливо, що кожен отримує те, що заслужив? Життя любить повертати борги, але хто вирішує, як їх віддавати? Може, у цій історії немає правильної відповіді, але одне ясно точно: родинні зв’язки — це випробовування, яке перевіряє нас на міцність, змушуючи балансувати між обов’язком і справедливістю.
