Чому я дозволила синові та невістці жити зі мною? Досі не знаю.
Я Віра Семенівна, живу у двокімнатній хрущовці в одному з спальних районів Львова. Мені шістдесят три, я вдова. Пенсія у мене скромна, але виживати можна. Коли два роки тому мій син Богдан одружився, я, як і будь-яка мати, зраділа. Він молодий йому тридцять один, а моя невістка Олена трішки молодша. Побралися, почали спільне життя, але власного кута не мали. Тоді й сказали: «Мамо, поживемо в тебе трохи. Скоро зберемо на перший внесок за іпотеку й поїдемо».
Я, наївна, тільки й зраділа: уявила, як доглядатиму онуків. І пустила їх. А тепер навіть не знаю, як із цього вибратися. Бо той «трохи» вже перетворився на два роки, і життя стало нестерпним.
Спочатку я не втручалася. Вони ж молоді, звикають одне до одного. Не заважала, готувала, прала, все робила, як належить. А потім Олена завагітніла. Рано, подумала я, але якщо Бог дав значить, на те воля. Народився онук, Ярослав. Чарівна дитина. Тільки з його появою всі заощадження розтанули. Всі ж знають, скільки коштує дитина: підгузки, суміші, каші усе дорого, а Олена хоче лише фірмове, світське, імпортне.
Я готова допомагати. Але я не прислуга. Однак невдовзі перетворилася на няньку, кухарку й покоївку в одній особі. Молода мати «надзвичайно втомлена». Ніби, то Ярик їй не дає спати. Тож вона лежить аж до обіду, приліплена до телефону. Дитина у манежі. Вона на дивані. Телевізор увімкнений, обід мною привготовлений, підлога вимита, онук викупаний. А Олена скаржиться, що «вичерпана».
А син? Богдан йде на роботу й повертається похмурий, мовчить. Коли намагаюся поговорити, ухиляється: «Мамо, не лізь». А Олена поводиться, ніби то вона тут господиня. Я скажу слово вона відповість трьома. І завжди голосно. Потім Богдан каже, що я «тисну» на його дружину. Тискаю! Та ж я їм допомагаю!
Не знаю вже, що робити. Кажу Богданові: «Сину, знайдіть оренду. Я стомлюся». А він у відповідь: «Грошей немає, мам». Запропонувала поміняти квартиру: я б оселилася у маленькій однушці, а вони б збирали на власне житло й жили, як дорослі люди. Несли б відповідальність. Допомагала б лише трохи з онук, як вийде. Але ні, син лише киває і нічого не змінюється.
Розумію, вони молоді, їм важко. Але й я не залізна. Проблеми з тиском, болі в суглобах, безсоння. А якщо їм щось потрібно біжу до лікарні, роблю уколАле одного вечора, коли Олена знову нарікала на мою кашу, а Богдан мовчав, я взяла свій старий валіз і вийшла з квартири, не обертаючись.
Залишивши їм ключі на столі, я зрозуміла, що часом кохання це вміння сказати “достатньо”.
