«Чому саме я маю про неї дбати? Ось же Bohdan — улюблений син, хай він і допомагає»: чому я відмовилася піклуватися про хвору матір
Здавна зрозуміла: у сім’ях, де більше одного дитини, майже завжди хтось стає «улюбленцем», а хтось — зайвим. Того, кого люблять безмірно, вибачають у всьому, жаліють, підтримують. А іншого, небажаного, роблять винним у кожній родинній негарності. У моїй сім’ї все було саме так.
Мати обожнювала мого молодшого брата Богдана. А я… я була тією самою «помилковою» дитиною. Одного разу у сварці вона кинула мені: «Якби не ти, я б не розлучилася з твоїм батьком». Ці слова врізалися в мене так глибоко, що й через роки не можу забути. Тоді я не розуміла, як можна так говорити своїй дитині. Я ж не просила народжувати мене. Я не винувата, що з’явилася на світ. Але мати, мабуть, думала інакше.
Після розлучення вона віддала мене на виховання батьковим бабусі й дідові. Мені було сім. І раптом я опинилася в чужому домі, без мами. Бабуся з дідом були добрі до мене. Вони стали мені справжньою родиною. А мати весь цей час була поруч із Богданом. Доглядала, метушилася біля нього, витягала з неприємностей, навіть коли він вже дорослим потрапляв у якісь темні історії. Вона платила за нього борги, рятувала від поліції, відбілювала репутацію.
Потім вона продала свою велику чотирикімнатну квартиру в центрі, щоб купити йому житло. Я дізналася про це після факту, від знайомих. На мене вона тоді навіть не подумала. Вона вклала в нього все — любов, гроші, нерви. А про мене забула, ніби мене ніколи й не було.
Я давно живу в іншому місті. Вийшла заміж, виховала доньку. Зараз у нас уже онук — наша донечка народила хлопчика й живе в квартирі, що дісталася їй від моїх бабусі й діда. Живемо тихо, мирно, нікому нічого не винні. Мати зі мною особливо не спілкувалася. Та й я з нею — теж. Навіщо, якщо ми чужі?
А потім сталося те, що змінило все.
Мати зламала шийку стегна. У лікарні сказали, що потрібна операція, платна. І знаєте, хто її оплатив? Я. Так, я. Зі своїх грошей. Бо, попри все, вона — моя мати. Я не хотіла, щоб вона страждала.
Але після операції виявилося, що їй потрібна тривала реабілітація, і хтось має бути поруч — доглядати, допомагати, готувати, мити, возити по лікарях.
І ось тут Bohdan раптом «передав м’яча» мені. Почав телефонувати, умовляти, потім тиснути: «Ти повинна! Ти ж дочка!».
Я відмовилася.
І що почалося… Вони обоє — і мати, й брат — почали на мене наїжджати. Звинувачувати. Згадувати старі образи, які я, нібито, їм заподіяла. Мати говорила: «Я ж тебе народила, виховала!», — а я слухала й думала: а що саме вона у мене виховала? Віддала чужим людям і забула? Любов, турботу, ласку — усе це отримала лише одна сторона. Лише Bohdan.
То чому тепер, коли їй погано, вона згадала про мене? Де був я в її житті раніше?
Я не втрималася й прямо сказала:
— Мамо, ти зробила свій вибір. Ти поставила на одну дитину, вклала в неї все. А від другої позбулася. Зараз прийшов час збирати врожай. Ось твій улюбленець. Він сильний, дорослий чоловік. Хай тепер він піклується про тебе. Я більше не та дівчинка, якій можна сказати «ти повинна». Я нікому нічого не винна.
Їм це не сподобалось. Вони почали мене ображати. Казали, що я безсердечна, що я жорстока, що я невдячна. Але в мені всередині вже нічого не здригнулось.
Я не відчувала провини. Лише гіркоЯ повернулася до свого життя, знаючи, що нарешті звільнилася від їхнього важкого тіні, і тепер моє серце належить лише тим, хто справді його вартий.
