Мене звати Валерія Миколаївна, мені шістдесят два роки, я живу в Чернігові. У мене один син — Олексій. Декілька років тому він одружився з Дариною. Дівчина, здавалося б, гарна, з пристойної родини. Я, як мати, намагалася не втручатися — у них своє життя, свої правила, свої клопоти. Спочатку ми з Дариною бачилися лише на святках. Не лізла з порадами, не нав’язувалася. Раділа, що син щасливий.
Коли народилася їхня перша донечка, Софійка, я сама запропонувала допомогу. Пам’ятаю, як Дарина виглядала виснаженою, з синяками під очима. Після своєї зміни я приходила та сиділа з малюком, щоб молода мама хоч трохи перевела дух. Вона не просила — я сама напросилася. Мені не важко, адже це ж моя онука, моя кровинка.
Мати Дарини, до речі, з самого початку не поспішала допомагати. Заходила раз на кілька місяців, приносила коробку цукерок та йшла через годину. Ані пелюшок, ані турботи, ані безсонних ночей. Але я мовчала, щоб не посваритися з невісткою. Думала — може, людина не може, може, здоров’я не дозволяє, може, робота. Терпіла.
Коли народилася друга донька, Марічка, стало ще важче. Дарина вже не встигала, особливо перед пологами. Тоді я приходила щодня — гуляла з Софійкою, готувала, мила посуд, прасувала дитячі речі. А потім… потім вони попросили неможливе.
Дарина мала виходити з декрету. А дітей залишати було ні з ким. І знаєте, що вони вигадали? Попросили мене взяти відпустку за свій рахунок — «у декрет», як сказала невістка — щоб я доглядала за дітьми, поки вони працюють. Я спочатку відмовилася. Але Олексій, мій син, умовляв так, що серце не витримало. І я погодилася.
Цілий рік я сиділа з онучками. Іногда привозили хворих — з температурою, з кашлем. Вночі не спала, удень годувала, гуляла, прала, лікувала. Гроші на їжу витрачала свої. До аптеки бігала сама. Я так втомилася… Але допомагала, бо думала: родина — це коли всі один за одного.
Нещодавно я заговорила про ремонт. Моя квартира давно потребує оновлення — стеля облущується, шпалери відходять. Попросила Олексія з Дариною допомогти хоч трішки — не всю суму, але частину. І почула у відповідь:
— У нас двоє дітей, мамо, ми не можемо. Грошей не вистачає.
А я не втрималася:
— То я ж вам цілий рік допомагала, за свій рахунок дітей годувала! Може, хоч трохи мені тепер допоможете?
І тоді Дарина подивилася на мене здивовано та сказала:
— А чого я взагалі маю вам дякувати за це? Це ж ваші онучки. Ви зобов’язані це робити!
Мене ніби обухом вдарило. Я стояла, не вірячи своїм вухам. А мати Дарини, та, що завжди осторонь — це не бабуся? Чому її ніхто не докоряє, що не допомагає?
Того дня я прийняла рішення. Більше не буду у них «нянькою завжди на виклик». Не братиму дітей, коли вони хворі. Не варитиму борщі, не пратиму шкарпетки, не читатиму казки до пізньої ночі. Я бабуся, а не прислуга. Я теж людина. У мене є свої потреби, свої бажання.
Тепер я бачу онучок лише коли сама хочу. Син, звісно, потім прийшов, вибачався, казав, що Дарина не так висловилася, що спалашила. Але все… Це вже не має значення. Мені вистачило.
Сама накопичу на ремонт. А тепер нехай самі викручуються. Сподіваюся, колись Дарина зрозуміє, що подяка — це не слабкість. Це повага. А без поваги родини не буває.
