14 листопада 2023р., Київ
Сьогодні, коли я сиджу у старій кухні нашої квартири на вулиці Шевченка, я змушений записати те, що сталося. Минулого року моя дружина часто лежала у лікарні. Після її смерті моя донечка, Соломія, залишилася під моїм піклуванням разом із моїм братомдядьком, Михайлом.
Михайло, як і раніше, працював до найпізнішого часу: вирушав з дому о7ранку, повертався о20годині. Тому Соломія практично жила наодинці. Я давав їй по30грнна тиждень, щоб вона могла обідати в школі; решту грошей вона витрачала на макарони, гречку, картоплю, іноді на недорогі сосиски, готуючи з цих продуктів вечерю.
Кінець листопада. Я повернувся додому і знайшов Соломію, що стояла у дверях. Я підняв голову, подивився на неї й сказав:
Соломіє, мами вже немає, і ми будемо жити далі без неї.
Дитина мовчки перейшла до своєї кімнати. Їй було тринадцять. Вона знала, що хвороба матері була тяжкою, проте все ще сподівалася, що мамі залишиться ще трохи часу. Ми разом мріяли, що вона закінчить девятий клас і підете у медичний коледж. Мати часто казала, що у неї вийде добра медсестра.
Соломія сиділа біля вікна і дивилася на голі берізові гілки. Вона відчула глибоку самотність, ні вік не було ні дядька, ні родичів, ні шкільних подруг лише порожнечу, що заповнювала все навколо.
Наступного дня завітали мої сестри: тітка Віра, тітка Оля та тітка Світлана, які живуть у Львові. Вони прогулялися по квартирі, відкрили старі речі матері, а потім провели вечір на кухні, готуючи чай. Соломія сиділа у своїй кімнаті. Тітка Віра принесла їй тарілку з картоплею та котлетою, але дівчина не торкнулася їжі.
На поминки прийшли ще три жінки і два чоловіки, яких Соломія ніколи раніше не бачила. За столом одразу почали обговорювати, що робити з дитиною.
Ми з Катериною не були в шлюбі, сказав я. Квартиру треба звільнити за два тижні. Я більше не можу жити в двокімнатній, треба шукати менше. Хто готовий взяти Соломію до себе?
Тиша огорнула кімнату. Нарешті одна з сестер мовила:
Ти ж, Віро, була сестрою Каті, отже її дитину треба виховувати тобі.
Та не важливо, заперечила Оля. Ми з Катериною спілкувалися лише двічі на рік на день народження і на Новий рік. Я навіть не знаю, чи це справді її донька. У мене вже є троє хлопців, а місця немає.
Світлано, може ти візьмеш її? запитала Оля. Ти ж кажеш, що грошей не вистачає, а за опіку платять додаткову зарплату, а й пенсія за матір випаде.
Ні, ми щойно з Павлом зїхали. У мене вже є Христина, якою треба займатися, відповіла Світлана. Я інвалід, мені нічого не дадуть, і я вже старша за вас.
Мовчання знову запанувало. Соломія сиділа у суміжній кімнаті, чуючи, як родичі торгуються.
Тоді я зрозумів: жодна з сестер матері не виявила до дитини жодного інтересу. Коли вони готувалися виходити, тітка Світлана наголосила:
Якщо б ця квартира була не в оренді, а нашою, могли б ми щось придумати, а так тільки втрачаємо, а потім ще й перевірками доводять.
Зрештою, коли настала дата звільнення, рішення було прийняте: Соломію відправили до місцевого дитячого будинку. Я попрощався з нею, сказавши:
Не бережи на мене зла, наші шляхи розійшлися.
У перший день у будинку до неї підійшла висока дівчина з кучерявим волоссям, на імя Людка.
Ти новенька? запитала вона. Як тебе звати?
Соломія, відповіла я.
Не бійся, тут не так погано. Є добрі вихователі, а ті, хто нам все одно, додала вона. Погано лише тому, хто самотній. Я вже місяць тут, давай триматися разом.
Людка розповіла, що її батьки ще живі, але їхні батьківські права позбавили, і вона з трьома братами потрапила сюди. Я сказав їй, що радий, що у неї є брати, хоча сам пережив, як її старші часто били її.
Ми з Людкою залишилися друзями до закінчення школи. Досить часто говорили про майбутнє.
Я хочу вступити до медичного коледжу, сказала я одного разу. Ми мріяли про це з мамою. Не знаю, чи вдасться.
Чому б і ні? У тебе пятірки з хімії й біології, а в атестаті лише дві четвірки. Пільги теж є, підтримала вона. Ти все одно зможеш.
А ти вже вирішила, чим стати? запитала я.
Кондитером. Хочу пекти торти, легкі, як хмари, відповіла Людка.
Памятаєш, як Наталя Ігорівна возила нас на конкурс хорових ансамблів? Ми стали лауреатами, а потім зайшли в кавярню, де вона купила нам кава з тістечками. Той крем був, мов повітря.
Нарешті я вступила до медичного коледжу, була однією з кращих у групі. На останньому курсі мені виділили маленьку квартиру з простим ремонтом. Це був мій перший власний простір: своя кухня, ванна, власна кімната. Я повісила світлі штори, поставила на підвіконня герань, купила яскраву клейонку, дві червоні каструлі в білий горох і ще трохи посуду. Хоча квартира виглядала скромно, я відчувала, що нарешті можу жити самостійно.
Одного дня, коли я йшла до дитячої лікарні, щоб працювати санітаркою, мене підхопила тітка Світлана двоюрідна сестра моєї матері, яка колись відмовилася взяти мене до себе.
Соломіє, ти памятаєш мене? крикнула вона.
Памятаю, відповіла я. Ви двоюрідна сестра моєї мами.
Я чула, ти отримала квартиру, вона продовжила. Хочу попросити: моя подруга Христина ще на другому курсі, а у гуртожитку їй незручно. Чи могла б вона у тебе пожити до закінчення коледжу? Ми готові платити половину оренди і продукти.
Ні, не згодна, відповіла я. Я вже не така добра, як раніше, і не шкоджу Христині. Ви ж самі відправили мене до будинку, а я вижила.
Чому я зараз мушу тебе жалкувати? сказала Світлана. Я теж була в дитячому будинку, в гуртожитку, і вижила.
Я відповіла, що вижила, і що Христина теж виживе. На зупинці я сіла в автобус, двері закрилися. Світлана стояла, дивилась у далечінь, а потім повернулася і пішла.
**Урок, який я виніс із усіх цих випробувань:** навіть коли здається, що світ проти тебе, варто триматися за людей, які діляться частинкою доброти, і не забувати, що сила в здатності залишатися вірним собі, незалежно від обставин.
