Чому ми перестали спілкуватися з родичами чоловіка — історія одного виснаження
Інколи розрив із родичами — це не трагедія, а оновлення. Нас із Дмитром ніхто не виганяв, не ображав прямо, не проклинав. Просто одного дня ми зрозуміли, що стали для його родини живим банкоматом. І не дай Боже не видаси готівку за першою вимогою — тебе викреслюють, ігнорують, а потім згадують, лише коли знову потрібні гроші.
Все почалося зі звичайної доброти. Ми допомагали — батькам, племінникам, двоюрідним братам та сестрам. Один раз підтримали, іншому не відмовили — і понеслося. Люди дуже швидко звикають до хорошого, особливо якщо це безкоштовні гроші. Вдячність з часом зникає, залишається лише впевненість: раз дали — значить, зобов’язані й надалі.
Наша родина перетворилася на годувальницю. Не лише для батьків, а для всіх родичів разом. Віддавали останнє — відмовляли собі, аби комусь допомогти. Та замість подяки чули: «Та що вам важко? У вас же є!» Хоча насправді ми просто багато працювали і жили розумно.
Згодом терпець увірвався. Почали казати «ні». Чітко. Спокійно. Без пояснень. А якщо просили надто наполегливо — вмикали фантазію. Казали, що гроші на депозитах, зняти не можемо, бо втратимо відсотки. Для особливо настирливих навіть кредитні брошури діставали: «Ось, іди до банку, тобі підкажуть». Не завжди допомагало. Особливо важко було зрозуміти рідну сестру Дмитра — Марійку.
Спершу ми оплачували навчання її доньки, Соломії, цілих п’ять років. Кожну сесію, кожен збір. Коли Соломія отримала диплом, ми з полегшенням зітхнули: нарешті можна спрямувати кошти на щось справді важливе. Наприклад, допомогти мамі Дмитра — Ганні Іванівні. Жінка золота, добра, але вперта: не хотіла приймати від нас допомогу. Будинок у неї старий, усе потребувало ремонту — проводка, вікна, труби… Ми умовили її на три місяці переїхати до нас, а самі замовили бригаду, щоб зробити з квартири цукерку.
Все йшло чудово, доки знову не з’явилася Марійка. Соломія, бачте, збирається заміж, і їй — сюрприз! — знову потрібні гроші. Я лише регітнула:
— Наречений у неї є? Нехай він і платить. Ми що, родина ресторанного залу?
Відповідь Марійки вразила: мовляв, раз ви вже не витрачаєте на навчання Соломії, то могли б допомогти з весіллям. Я навіть слів не знайшла. Але, як виявилося, цирк на цьому не закінчився.
Через кілька днів повертаємось із роботи — а Марійка вже на кухні, чай п’є зі свекрухою. Усмішка до вух, очі блищать:
— Ну ось ви й дома! У нас для вас новина. Мама виходить на роботу, сама сплатить за ремонт, а ви — допоможете Соломії з весіллям!
Я вже хотіла щось сказати, але Дмитро мене перехопив. Спокійно взяв у матері телефон, набрав:
— Алло, Іван Петрович? Це Дмитро, син Ганни Іванівни. Так, вона збиралася до вас, але, на жаль, обставини змінилися. Ми з нею їдемо на відпочинок, і після — теж не вийде. Дякуємо за розуміння.
Було б вам бачити обличчя Марійки. Почервоніла, губи трусяться:
— Що за вистави?!
А Дмитро спокійно:
— Це називається: годі їздити на шиї. Весілля — ваш свято, ось і крутіться самі. Навіть маму виштовхнути на роботу вирішили, аби ще трохи грошей із нас видобути?
Марійка схопилася й вилетіла з квартири. Ганна Іванівна трохи збентежилася:
— Ну навіщо так? Я б і попрацювала…
А Дмитро усміхнувся:
— Мамо, відпочинок — це була імпровізація. Але, між іншим, гарна ідея. Поїдемо справді відпочинемо. Ремонт майже закінчений, контролювати вже нема чого. Нам усім треба трохи перепочити.
Через три дні ми вже летіли до Іспанії. Море, тиша, апельсинові гаї… Найкраще рішення за останні роки. А з Марійкою та іншими ми більше не спілкуємося. І знаєте — ніякої драми. Просто стало легше дихати.
Життя вчить: інколи треба вміти сказати «ні», щоб зберегти себе.
