Ти знаєш, іноді розрив із родичами — це не трагедія, а справжнє полегшення. Нас із Олегом ніхто не виганяв, не ображав відкрито, не проклинав. Просто в якийсь момент ми зрозуміли, що стали для всіх його рідних ходячим банкоматом. І не дай Боже не видаси готівку за першою вимогою — тебе викреслюють, ігнорують, а потім згадують, лише коли знову пахне грошима.
Все почалося зі звичайної доброти. Ми допомагали — батькам, племінникам, двоюрідним братам і сестрам. Один раз підтримали, другому не відмовили — і покатило. Люди дуже швидко звикають до доброго, особливо якщо це добро — безкоштовні гроші. До того ж відчуття вдячності з часом зникає, залишається лише впевненість: раз дали один раз — значить, зобов’язані давати завжди.
Наша родина перетворилася на годівницю. Не тільки для батьків, а й для всіх інших. Ми викладалися до останньої копійки — відмовляли собі у всьому, лише б комусь допомогти. Але замість подяки чули лише: *«Та що вам, шкода? Ви ж багаті!»* Хоча насправді ми просто багато працювали і жили з розумом.
З часом терпець урвався. Почали говорити «ні». Чітко. Спокійно. Без пояснень. А якщо вже дуже наполягали — умикали фантазію. Говорили, що всі гроші на депозитах, зняти не можемо — втратимо відсотки. Для особливо наполегливих навіть кредитні брошури діставали: *«Ось, іди до банку, там тобі допоможуть»*. Не завжди спрацьовувало. Особливо важко було з рідною сестрою Олега — Любою.
Спочатку ми оплачували навчання її доньки, Соломії, цілих п’ять років. Кожну сесію, кожен збір. Коли Соломія отримала диплом, ми з полегшенням зітхнули: нарешті можна спрямувати гроші на щось справді важливе. Наприклад, допомогти мамі Олега — Ганні Семенівні. Жінка золота, добра, але вперта: не хотіла брати від нас допомогу. Будинок у неї старий, все потребувало ремонту — проводка, вікна, труби… Ми умовили її на три місяці переїхати до нас, а самі замовили бригаду, щоб зробити з її оселі цукерку.
І все, здавалося, йшло добре, поки на горизонті знову не з’явилася Люба. Соломія, бачиш, збирається заміж, і їй — сюрприз! — знову потрібні гроші. Я лише засміялася:
— Наречений у неї є? Ну нехай він і платить. Ми що, родичі ресторанного залу?
Відповідь Люби вразила: мовляв, раз ми вже не витрачаємо на навчання Соломії, могли б допомогти із весіллям. Я навіть слів не знайшла. Але, як виявилося, цирк не закінчився.
Через пару днів повертаємося з роботи — а Люба вже на нашій кухні, чай п’є зі свекрухою. Посмішка до вух, очі сяють:
— О, ви вже вдома! А у нас для вас новина. Мама виходить на роботу, сама заплатить за ремонт, а ви — допоможете Соломії з весіллям!
Я вже хотіла щось сказати, але Олег мене попередив. Спокійно взяв у матері телефон, подзвонив:
— Алло, Василь Миколайович? Це Олег, син Ганни Семенівни. Так, вона збиралася до вас, але, на жаль, обставини змінилися. Ми з нею їдемо відпочивати, і після — теж не вийде. Дякую за розуміння.
Ти б бачила обличчя Люби. Червона, губи тремтять:
— Що це за вистави?!
А Олег спокійно:
— Це називається: годі їхати на нашій шиї. Весілля — ваше свято, от самі й крутіться. Навіть маму виштовхнути на роботу вирішА потім ми всі разом поїхали на Карпати, і тепер наша родина нарешті знає справжній смак спокою та щастя.
