На кухні у Світлани шкварчали деруни, коли раптом у двері постукали. На порозі стояла Ганна Петрівна — свекруха, як завжди, без тіні посмішки і з виразом, що нагадував дверний довбник.
— Я не на вареники прийшла, — сухо кинула вона і, не чекаючи запрошення, зайшла у хату. — Справа серйозна.
— Яка ж? — Світлана витерла руки рушником і натягнуто посміхнулась.
— Наталка з Іваном після весілля живуть у мене. Квартира маленька, тісно натрьох. У тебе ж стоїть порожня — бабусина. Засели туди молодих.
— Ні. Після всього — точно ні, — чітко сказала Світлана і стала навпроти, схрестивши руки.
— А що я такого зробила? — щиро здивувалась свекруха, ніби й справді не розуміла, про що йдеться.
Світлана досі пам’ятала, як місяць тому переживала через весілля зовиці. Вона ламала голову, що подарувати, адже стосунки з Наталкою були теплі, майже як із подругою. Вона була певна, що їх із чоловіком запросять одними з перших. Тим більше, що Наталка позичила в них п’ятдесят тисяч гривень на свято.
— Раптом нас взагалі не запросять, — з усмішкою кинув тоді Микола, чоловік Світлани.
— Дурниці. Ти ж її брат, як це не запросять? — тоді ще з надією відповіла вона.
Світлана навіть заздалегідь дістала з шафи свою найкращу сукню й туфлі. Чекала. Сподівалась.
Але весілля наближалось, а запрошення не було. Ні від Наталки, ні від Ганни Петрівни. За три дні до свята Світлана з важким серцем зрозуміла — їх просто проігнорували.
Сльози самі котилися по щоках, коли вона складала сукню назад у шафу. Микола, як завжди, був спокійний. «Краще посплю у вихідний», — і тільки.
Через кілька днів після весілля дзвонила свекруха. Казала, що хоче зайти. Світлана вирішила запитати прямо:
— Чому ви нас не запросили?
— Ну… вирішили тільки молодь кликати. Вам уже за тридцять, — невпевнено пробурчала Ганна Петрівна.
Світлана майже повірила. Але потім, зустрівши сестру свекрухи в магазині, дізналась: на весіллі були й літні, й далекі родичі. І жодного слова про вік.
— А чого вас не було? — здивовано запитала та.
Світлані стало соромно. Соромно за тих, хто мав бути рідними.
Вдома вона розказала все Миколі, і той запропонував подзвонити матері.
— Ганна Петрівно, скажіть чесно: чому нас не запросили? — різко почала Світлана. — Тільки не брешіть. Я от годину тому говорила з вашою сестрою, вона розказала, хто був на весіллі.
— Ми з Наталкою вирішили кликати тільки «потрібних» людей, — спокійно відповіла свекруха. — Хто міг би подарувати щось коштовне або допомогти в майбутньому.
— А п’ятдесят тисяч, які ми дали Наталці, це не цінність?
— Ви ж їх потім попросите назад. Ось якби подарували — тоді інша справа.
Світлана не впізнавала цю жінку. Невже в їхніх очах вони — ніхто?
Минуло два тижні. Ганна Петрівна знову з’явилась. Без дзвінка. Без вибачень.
— У тебе квартира пустує, а в мене молодим тісно, — з натяком на турботу почала вона.
— Вона не ваша. Нехай стоїть. Гроші не просить, — відрізала Світлана.
— Ти чого така зла? Ми ж родина.
— Родина? Ви згадали про нас тільки тоді, коли вам стало незручно. А до цього — зайві, — голос Світлани тремтів від злості.
— Ну що ми тобі зробили?
— Ви справді не розумієте?! Ви принизили нас, проігнорували, а тепер просите ключі. Хоч би знали, що Наталка нам не віддала гроші?
— Не пустиш — і не побачиш їх, — нахабно заявила свекруха. — Подумай добре.
Світлана не втрималась — схопила чашку з водою і плеснула Ганні Петрівні в обличчя.
— Миколо, скажи щось! — скрикнула та, витираючись рукавом.
— Ті, кого ви кликали, нехай тепер і допомагають, — спокійно промовив Микола.
Ганна Петрівна, більше нічого не кажучи, розвернулась і вийшла, гучно ляснув дверми.
