Не пустили доньку на поріг
А чому ви її не пустили? Євгенія нарешті наважилась запитати те, що не давало спокою. Раніше ж пускали завжди
Мама сумно посміхнулася.
Бо я за тебе боюся, Женю. Ти думаєш, ми не бачимо, як ти забиваєшся в куток, коли твоя сестра повертається серед ночі? Як ти підручники ховаєш, аби вона їх не порвала? Вона ж на тебе дивиться й злиться. Злиться, бо ти інша, нормальна
У тебе життя інше попереду, а вона вже давно своє у пляшці втопила
Євгенія втягнула голову в плечі над розкритим зошитом у сусідній кімнаті знову розпочався скандал.
Батько навіть куртки не зняв стоїть у коридорі, стискає телефон і кричить:
Не розказуй мені казок! волає в слухавку. Куди ти все поділа? Два тижні минуло після зарплати! Два тижні, Оленко!
Із кухні визирнула мама, Галина. Помовчала, слухаючи чоловікові тиради, потім спитала:
Знову?
Ігор лише махнув рукою й увімкнув гучний звязок одразу залунали ридання.
Старша сестра Євгенії з дитинства мала особливий дар вміла розчулити навіть камінь. Але за стільки років батьки стали ніби у броні.
Що означає «тебе виставили»? Ігор нервово уповільнює кроки в тісному коридорі. І правильно зробили.
Хто буде терпіти ці щоденні пиятики?
Ти бачила себе в дзеркалі, а? Тридцять років, а вигляд як у змученої собаки.
Євгенія обережно відчинила двері своєї кімнати.
Тату, будь ласка плач раптово затихає. Він мої речі виставив у підїзд. Мені нема куди йти.
На вулиці дощ, холод Я приїду до вас, добре? Лише на кілька днів. Відпочину трохи
Мама хотіла забрати телефон, та Ігор швидко відвернувся.
Ні! рубає. Тебе тут не буде.
Ми про це домовилися минулого разу. Після того, як ти телевізор у ломбард віднесла, поки ми були на городі, двері цього дому для тебе закриті!
Мамо! Мам, скажи щось! кричить Олена у трубку.
Галина прикриває обличчя руками. Плечі сіпаються.
Олено, як так можна плаче вона, не дивлячись на чоловіка. Ми ж тебе лікувати возили.
Ти ж сама обіцяла. Лікарі казали останній курс мав на три роки вистачити.
Ти й місяця не витримала!
Ваші лікарі то дурня, озивається Олена, одразу змінюючи тон на злісний. Гроші з вас тільки тягнуть!
Мені погано, ви розумієте? Мені всередині горить, мені немає чим дихати!
А ви мені про телевізор
Пожаліє він його!
Та я сама вам куплю новий!
На що ти його купиш? батько зупинився, втупився в одну точку на стіні. На що, якщо всі гроші пропила?
Знову у своїх приятелів зайняла? Або щось винесла з тієї квартири свого чергового залицяльника?
Не важливо! кричить Олена. Тату, мені жити ніде! Що ви хочете щоб я під мостом ночувала?
Іди у соціальний притулок. Куди хочеш туди йди, голос в Ігоря став крижаний. Тут ти більше не житимеш.
Я замки поміняю, якщо ще раз побачу тебе біля підїзду.
Євгенія сидить на ліжку, обхопивши коліна руками.
За таких сварок, коли старша сестра доводила батьків до відчаю, гнів завжди «віддавав» по ній.
А ти чого сидиш? Знову у телефоні? Вся в Олену підеш, такою ж нікчемною виростеш! ці слова вона чула вже три роки поспіль.
Але сьогодні про неї ніби забули.
Ніхто не кричав, не дорікав. Батько поклав слухавку, роздягнувся і разом із мамою пішов на кухню.
Євгенія обережно вийшла у коридор.
Ігорю, так не можна, тихо вмовляє мама. Вона ж пропаде. Ти знаєш, яка вона, коли напється.
Вона ж і за себе тоді відповісти не може.
А я повинен відповідати? на плиту гримить чайник. Мені вже пятдесят пять, Галинко. Я хочу прийти додому й просто сісти в крісло.
Я не хочу ховати гаманець під подушку! Не хочу слухати скарги сусідів, які бачили її з якимиcь темними типами й потім самі ж потерпали від неї!
Вона наша донька, ледве чутно каже мама.
Донькою була до двадцяти, а тепер це просто хтось, хто висмоктує з нас останні сили.
Вона алкоголічка, Галинко. Це не лікується, якщо людина сама не хоче.
А вона не хоче. Їй так зручніше. Прокинулася, випила пляшку і ні про що не думає!
Знову задзвонив телефон.
На секунду настала тиша, далі голос батька:
Слухаю.
Тату знову дзвонить Олена. Я на вокзалі сиджу. Тут поліція ходить, заберуть мене, якщо залишуся.
Будь ласка
Добре слухай, перебиває її Ігор. Додому ти не повернешся. Це крапка.
Тоді мені що у річку кинутись? голос Олени неначе виклик кидає. Ви цього хочете? Щоб вам з моргу подзвонили?!
Євгенія застигла. Це був козир, який Олена діставала завжди, коли закінчувались усі інші аргументи.
Колись це діяло. Мама ридала, батько хапався за серце сестру повертали, годували, відмивали, все прощали.
Сьогодні тато не піддався на маніпуляцію.
Не лякай. Ти занадто себе любиш для такого. Так, зробимо наступне.
Що? у голосі Олени промайнула надія.
Я знайду тобі кімнату. Найдешевшу з можливих, десь на околицях міста. Заплачу за перший місяць десь три тисячі гривень. Дам трохи грошей на їжу. Все. Далі сама.
Знайдеш роботу житимеш.
Ні через місяць підеш на вулицю, і мені буде байдуже.
Кімнату? Просто кімнату, не квартиру?! Тату, я сама не впораюсь. Мені страшно.
Там ж сусіди незнайомі, злі якісь можуть трапитися.
І взагалі, як я на без речей житиму? В мене навіть білизни постільної немає все залишилось у нього!
Білизну мама складе у синю сумку. Залишимо у консьєржа, підбереш. У квартиру не піднімайся я попередив.
Ви звірі! кричить Олена. Рідну доньку на околицю, у якусь халупу!
Самі у трикімнатній сидите, а я муситиму по кутках ховатися, мов пацюк?!
Мама витримати не змогла хапає телефон:
Олено, замовкни! кричить так, що Євгенія ховається за дверима. Батько має рацію!
Це твій єдиний шанс. Або кімната, або вулиця.
Вибирай зараз бо завтра й на кімнату не отримаєш!
У слухавці тиша.
Гаразд, нарешті буркнула Олена. Скидайте адресу. І грошей на картку киньте. Я їсти хочу.
Грошей не буде, відрізає Ігор. Я куплю продукти й передам у сумці. Я знаю, на яку «їжу» ти їх витратиш.
Він кладе слухавку.
Євгенія вирішує час іти на кухню. Робить вигляд, ніби йде просто попити води.
Думала, зараз вибухне вся буря батьківських докорів.
Що тато помітить її заяложену футболку та дорікне, мовляв, як неряха виглядає.
Мама скаже нічого не цікавить, все байдуже, поки у родині такі проблеми.
Але батьки навіть голови не повертають.
Женю, тихо кличе мама.
Так, мам?
У шафі, на верхній полиці, поший простині й наволочки. Дістань, будь ласка. Склади у ту синю сумку з кладовки.
Добре, мам.
Євгенія слухняно виконує доручення.
Знаходить сумку, витрусила звідти мотлох.
Не в голові вкладається, як Олена зможе сама жити? Вона ж і макарони зварити не вміє! А її пристрасть
Євгенія впевнена: сестра без пляшки й трьох днів не протягне.
Повернулась у кімнату батьків, вилізла на табурет й дістала білизну.
Не забудь рушники! кричить з кухні Ігор.
Поклала вже, озивається Євгенія.
Бачить, як батько проходить у коридор, взувається і йде, нічого не сказавши. Видно, поїхав шукати ту саму «кімнатку».
Євгенія заходить у кухню. Мама в тій самій позі.
Мам, може, тобі ліки дати? тихо питає, підходячи ближче.
Мама піднімає на неї очі.
Знаєш, Женю говорить вона дивним, знесиленим голосом. Коли вона маленька була, я мріяла: виросте буде мені справжньою подругою. Будемо разом про все говорити, підтримувати одна одну.
А зараз я тільки й думаю, аби вона хоча б адресу тієї кімнати не забула. Аби доїхала
Вона доїде, Євгенія сідає на край стільця. Вона завжди вміла викручуватись.
Цього разу не викрутиться, хитнула головою мама. В неї очі змінились Порожні якісь, ніби там всередині вже нічого нема.
Тільки оболонка, яку треба постійно напувати тією гидотою.
Я ж бачу, як ти її боїшся
Євгенія замовкла. Раніше їй здавалось: батьки й не звертають уваги на її страх, бо надто зайняті порятунком «пропащої» Оленки.
Я думала, вам байдуже до мене, ледь чутно зізнається вона.
Мама простягає руку, гладить по волоссю.
Не байдуже. Просто сил не лишилось. Знаєш, у літаку як кажуть?
Спочатку вдягни маску на себе, тільки потім на дитину. Ми десять років вдягали цю маску на неї, Женю Десять років!
І кодували, і до знахарок возили, і в дорогі клініки клали.
А в результаті самі ледь не задихнулися.
У коридорі дзвінок у двері. Євгенія здригається.
То вона? лякливо питає.
Ні, у батька ключі. Напевно, доставка продуктів він замовляв.
Женя відкриває. Кур’єр передає два важких пакети.
Вона заносить на кухню й розбирає: крупа, консерви, олія, чай, цукор. Нічого зайвого.
Вона це їсти не буде, відставляє убік пачку гречки. Вона ж усе готове любить.
Захоче жити зварить, мама раптом різко стала твердою. Досить її шкодувати. Своїми жалощами ми її у могилу зганяємо.
Через годину повертається батько. Вигляд у нього як у людини, що три зміни поспіль відпрацювала.
Знайшов, лиш коротко каже. Ключі в мене. Господиня бабуся сувора, колишня вчителька.
Одразу попередила: якщо запах чи шум виганяє без розмов.
Я їй чесно сказав: виганяйте одразу.
Ігорю, зітхає Галина.
Що? Хай знає правду. Досить людям брехати.
Він бере сумку з білизною, пакети з продуктами і прямує до виходу.
Віддам усе консьєржу. Їй подзвоню, скажу де забрати.
Євгенія, закрий двері на всі замки. Якщо дзвонитиме не бери.
Батько йде. Мама лишається у кухні, плаче.
У Євгенії стискається серце. Як так? І сама не живе, і батькам життя не дає, та й себе губить
***
Батьківські сподівання не справдилися за тиждень Ігорю зателефонувала господарка й повідомила, що Олену разом із поліцією виселили.
Привела у кімнату трьох чоловіків і гуляли там всю ніч.
І знову батьки не змогли залишити її просто так Олену поклали у реабілітаційний центр.
Заклад закритого типу, під охороною. Лікарі обіцяли допоможуть за рік подолати недугу.
Хто зна, може, цього разу станеться диво?..
