“Ось чому мій син сказав, що я не запрошена на його весілля”: Він намагався мене заспокоїти, пообіцяв, що наступного дня вони приїдуть з дружиною в гості й принесуть торт
Коли Артем був маленьким, йому щойно виповнилося шість, його батько просто зник з нашого життя. Один день — і порожній поріг. Я лишилася сама, з дитиною на руках і глухою тишею замість домашнього затишку. Допомоги ніхто не пропонував, і я стала для нього і матір’ю, і батьком, і опорою, і годувальником — все в одній людині. Працювала по два зміни, бралася за додаткову роботу, недосинала ночами й не могла собі дозволити захворіти. Головне — щоб у мого хлопця було все. Щоб він не відчував себе гірше за тих дітей, у яких були обидва батьки.
Ніколи не думала про себе. Жодного разу не поставила особисте життя на перше місце. Так, були чоловіки. Навіть ті, що пропонували мені оселитися разом. Але я не могла. Боялася, що Артем почуватиметься зайвим, що хтось інший займе його серце замість мене. Мені вистачало однієї любові — до нього. Уся теплота, увага, все моє серце — лише йому. Жила його інтересами, його успіхами, його сміхом.
Артем виріс гарним, розумним, неймовірно добрим хлопцем. Поступив до університету, закінчив із відзнакою. Отримав гарну роботу, став впевненим у собі чоловіком. І ось тоді в його житті з’явилася Марія. Він розповів про неї, коли вони вже зустрічалися півроку. Мені вона здалася доброю, чемною, вихованою. Але холоднуватою. Надто холоднуватою.
Через кілька тижнів після чергового візиту Артем повідомив, що вони вирішили одружитися. Я раділа, як дитина. Вже уявляла, як вибиратиму сукню, як зустрічатиму гостей, як обійму сина перед РАЦСом, привітаю наречену, як ми всі разом сміятимемося, фотографуватимемося, підніматимемо келихи… Адже це один із найважливіших днів у житті матері — весілля її дитини!
Але Артем чомусь не поспішав із деталями. Я постійно питала: коли дата? де реєстрація? як мені одягтися? На що він у певний момент важко зітхнув і сказав:
— Мамо, весілля не буде. Ми просто розпишемося в РАЦСі. Без гостей. Без застілля. Тільки ми вдвох. Так вирішила Марія.
Спочатку я навіть не зрозуміла. Як — без весілля? Без мене? Він пояснив, що Марія не хоче витрачатися на свято, що їм зараз важливіше збирати на своє житло. Що якщо запрошувати когось, то доведеться кликати й її рідню, а це вже масштаб. А якщо запрошувати всіх — то знадобляться гроші. А якщо запросити лише мене — буде ніяково. Ось вони й вирішили просто розписатися удвох.
А потім Артем сказав те, що розкололо мені груди:
— Мамо, ти не запрошена. Якщо ти прийдеш — почнуться питання. А ми не хочемо, щоб хтось із родини Марії образився. Тому будь ласка, просто залишайся вдома.
Я мовчала. Всередині — ніби ніж. Як так? Це ж мій син. Я народила його, виростила, віддала йому всю себе. А в найважливіший день його життя — мені тут немає місця?
Я запропонувала заплатити за банкет, хоч би частково. Сказала, що це буде мій подарунок — скромно, але від щирого серця. Але вони відмовилися. Сказали, що вже все вирішили.
— Ми наступного дня приїдемо до тебе, принесемо торт, посидимо, — тихо додав Артем. — Просто по-семейному.
А я стояла й думала: це й є по-семейному? Тепер так сталося — відрізати матір від весілля, як щось зайве? Де місце для всіх моїх років тривоги, безсонних ночей, втрачених можливостей заради нього? Як можна було навіть подумати, що я можу не бути поруч?
Я не осуджую Артема. Він не злий. Він просто вибрав спокій. Вибір не хвилювати човен. Не сперечатися з дружиною. Не псувати стосунки з новою родиною. А стара, моя — може й почекати. Навіть якщо це та, що дала йому життя.
Серце розривається.
І так, я не знаю, як зустрічати їх із цим тортом. Я не знаю, яку маску вдягнути — щасливу чи напружену. Бо всередині мене — сльози, образа й пусте місце за весільним столом, де мала сидіти я. Мати…
