“Чому мене не запросили?” — свекруха ображається, а я загублена між провиною й роздратуванням.
Нещодавно ми з чоловіком їздили у село на іменини моєї тітки — посиділи душевно, шашлик, сімейні розмови, як і завжди. Повернулися в гарному настрої, але наступного дня мене чекав дзвінок, від якого серце стислося.
— Чому ви мене не покликали? — із докором у голосі запитала свекруха.
І це був не перший раз. Вона щоразу чекає запрошення на будь-яку подію, пов’язану з моєю родиною. Її хвилює, де ми були, хто там був, і чому її не запросили. Хоча, здавалося б, яке їй до того діло?
— Ми ж родина! — докоряє вона. — Тебе з чоловіком запросили, значить, і мене могли б покликати.
Я вже втомилася видумувати відмовки. Та й сховати кудись поїздку не вдається — вона «сучасна»: сидить у соцмережах, стежить за всіма родичами, переглядає фото й сторіси. Ніхто ж не хоче їй відмовити у підписці, ніяково — от і знає все. А як тільки побачить, що ми десь були без неї — починається театр.
Ми з чоловіком у шлюбі вже чотири роки, живемо у квартирі, яку мені подарували рідні. Однокімнатна, але своя. Зараз збираємо гроші на більшу оселю. Родичів у мене багато: три сестри, купа двоюрідних. Усі дружні, завжди на зв’язку. Постійно збираємось — то на дачі у когось, то в місті, іноді в кафе. Чоловік із моїм братом на «ти», разом на риболовлю, разом на свята. До моєї родини його прийняли із радістю.
А в нього — все навпаки. Ні батька, ні дідусів-бабусь. Лише мати, і, чесно кажучи, не найприємніша жінка. Приходить у гості — мовчить, сидить із виразом обличчя, ніби їй усе огидно. Її дратує музика, дитячий сміх, будь-які розмови. Я щоразу, ніби екскурсовод, пояснюю їй, хто з гостей хто, і щоразу відчуваю, як вона згірдно кривить ніс: «А ця чого в такій сукні?», «А цей чоловік занадто голосно себе поводить».
В обличчя, звісно, не говорить, але потім обов’язково висловить мені все, що накипіло.
— Тебе це не бентежить? — запитала подруга, коли я їй розповіла.
— Дуже бентежить, — відповіла я. — Але що я можу зробити? Вона ж його мати. І ніби намагається не бути грубою, але її поведінка… наче всім заявляє: «Я тут чужа, і ви мені не подобаєтесь».
Мої рідні давно це помітили. Тому її й запрошують дуже рідко. Не через бажання образити, а тому що вона сама відштовхує. Але вона цього не розуміє. Дізнається про чергове свято — і відразу починає допитувати:
— А що ви на вихідних робитимете? А, у сестри день народження? А де святкуватимете? У ресторані чи вдома? Зрозуміло. Ви веселитиметеся, а я сама вдома…
І я знову почуваюся винуватою, ніби зобов’язана взяти її із собою. Хоч знаю: ніхто її туди не кАле мені страшно уявити, що буде, якщо колись я перестану мовчати.
