“Чому мене не запросили?” — ображається свекруха, а я застрягаю між почуттям провини й роздратуванням
Минулого вікенда ми з чоловіком їздили до села на именини моєї тітки — як завжди, було душевно: шашлики, теплі розмови, сімейна атмосфера. Повернулися в гарному настрої, але вже наступного дня мені подзвонив голос, від якого серце стислося.
— А чому ви мене не покликали? — почулося з того боку з виразним докором.
І це був не перший раз. Вона чекає запрошення на будь-яку подію, пов’язану з моєю родиною. Їй завжди цікаво, де ми були, хто там був, і чому вона не брала участі. Хіба це її стосується?
— Ми ж родина! — каже вона з доріканням. — Вас із чоловіком запросили, отже, й мене могли покликати.
Я вже втомилася вигадувати відповіді. Та й сховати кудись візит не виходить — вона «прогресивна»: сидить у соцмережах, стежить за сторінками всіх родичів, переглядає фото та сторис. Хто ж відмовить їй у підписці? Нікому незручно — ось і знає все. І як тільки побачить, що ми де були без неї — починається мелодрама.
Ми з чоловіком у шлюбі вже чотири роки, живемо у квартирі, яку мені подарували мої. Однокімнатна, але своя. Зараз відкладаємо на більше житло. У мене велика родина: три сестри, купа двоюрідних. Всі дружні, завжди на зв’язку. Часто збираємось — то на хаті у когось, то у місті, іноді в кав’ярні. Чоловік із моїм братом на «ти»: разом на рибалки, разом на свята. Моя родина його прийняла з радістю.
Але в нього — все навпаки. Ні батька, ні бабусь-дідусів. Лише мати, і, якщо чесно, не найприємніша жінка. Приходить у гості — мовчить, сидить з виразом обличчя, ніби все їй огидно. Музика її дратує, сміх дітей, будь-які розмови. Я кожен раз як гід пояснюю, хто є хто, і щоразу відчуваю, як вона згірдно кривиться: «А ця чого в такій сукні?», «А цей нащо так голосно себе поводить?».
У вічі, звісно, не каже, але потім обов’язково мені викладе все, що назбиралося.
— Тобі це не заважає? — спитала подруга, коли я поділилася.
— Дуже заважає, — відповіла я. — Але що я можу зробити? Вона ж його мати. І, здається, намагається не бути грубою, але її поведінка… наче промовляє: «Я тут чужа, і ви мені не подобаєтесь».
Моя родина це давно помітила. Тому її запрошують дуже рідко. Не через те, що хочуть образити, а тому що вона сама відштовхує. Але вона цього не розуміє. Дізнається про свято — і відразу починає розпитувати:
— А що ви на вихідних робитимете? А, у сестри дзвонини? А де святкуватимете? У ресторані чи вдома? Зрозуміло. Ви будете веселитись, а я сама вдома…
І я знову почуваюсь винною, наче зобов’язана взяти її з собою. Хоча знаю: її ніхто не кликав, і нікому не хочеться незручностей за столом. Одного разу вона навіть приїхала до нас додому, коли ми були в гостях у моїх. Потім дзвонила й обурювалась, чому її не взяли. Їй навіть поговорити було ні з ким!
Я намагалася пояснити чоловікові, що це ненормально. Що його матір перетинає межі. А він лише розводить руками:
— Ну ти ж розумієш, вона сама. Їй важко.
Але ж це не виправдання для втручання в наше життя. Хай знайде подруг, хобі, займеться чимось! А замість цього вона просто давить на жалість. Повторює, що в неї немає друзів, що навіть сусідки її уникають.
Був випадок, який досі згадую з тремтінням. Ми тоді щойно одружилися, моя сестра була на останньому місяці вагітності. І ось за столом свекруха почала розповідати історії — щораз страшніші. Про пологи, про смерть немовлят, про жахіття. Сестра розплакалася й поїхала. Я була в шоці: навіщо це казати? Адже вона знала, в якому стані сестра! Але для неї чужі почуття — не аргумент.
Зараз свекруха знову намагається дізнатись, де ми зустрічатимемо Новий рік, де будуть мої. А я вже навіть не хочу відповідати. Тому що знаю — буде все те саме: образи, докори, маніпуляції.
Інколи мені хочеться просто сказати їй у вічі: «Ви не мусите бути частиною всього, що відбувається в моєму житті. Якщо не хочете почуватись зайвою — не змушуйте інших почуватись винними». Але я стримуюсь. Заради чоловіка. Заради миру в домі.
Хоча, якщо чесно… чи довго ще я так витримаю?
