Мій 4-річний син постійно плакав, коли залишався з бабусею. Дізнавшись причину, я була приголомшена.
Я завжди вважала, що моя родина – міцна, як сталь. Так, бували непорозуміння, але у кого їх немає? Особливо з моєю свекрухою, Галиною Петрівною. Ми ніколи не були близькі. Вона дивилася на мене з прохолодою, неначе я вкрала у неї сина з-під крила. Але, незважаючи на натягнуті стосунки, я довіряла їй найдорожче — нашого сина Михайлика. Думала, що бабуся не може заподіяти зло своєму онукові.
Коли робота повністю захопила мене з чоловіком, ми вирішили, що двічі на тиждень свекруха забиратиме Михайлика з дитсадка в нашому містечку під Вінницею. На папері це виглядало ідеально: дитина проводить час із бабусею, а ми можемо трохи перепочити, зосередившись на справах. Здавалося, всі задоволені. Але незабаром я помітила, що щось пішло не так.
Михайлик змінився. Щоразу, коли наставала її черга, він чіплявся за мою спідницю, заливалася сльозами й благав не віддавати його. Спершу я списувала це на дитячі примхи — мало що, не хоче розлучатися з друзями в садочку чи просто втомився. Але тривога зростала. Повертаючись додому, він був не таким, як раніше: тихий, замкнутий, ніби тінь самого себе. Іноді відмовлявся від їжі, сидів у кутку, втупившись в порожнечу. А одного разу, коли задзвонив телефон і я сказала: «Це бабуся», він здригнувся, наче від удару, і сховався за диван. Тут я зрозуміла: справа серйозна.
Я вирішила поговорити із сином. Спершу він мовчав, лише притулявся до мене, тремтячи, як осиковий листок. Але я запевнила його: «Якщо розкажеш, більше не залишу тебе з нею». Тоді він розплакався і ледь промовив:
— Мам, вона мене не любить… Каже, що я поганий.
Моє серце стиснулося. Сльози палили очі, але я стрималася.
— Що вона робить, мій хороший?
— Кричить, коли я не сиджу тихо. Каже, що заважаю їй. Іноді зачиняє мене в кімнаті й змушує думати, як себе вести…
Я відчула, як кров відливає від обличчя, а пальці зачепили підлокітник крісла так, що побіліли суглоби.
— Ти був там один? Довго?
— Так… А коли я плакав, вона злилася ще більше.
Дихання перехопило. Я не могла повірити, що ця жінка, якій я довірила сина, здатна на таке. Мій малюк, мій світло, замкнений у кімнаті, як у клітці, сам зі своїми сльозами та страхом! Тоді в мені щось зламалося.
Я одразу подзвонила чоловікові, голос дрижав від люті і болю. Розповіла все. Він був вражений, але спочатку намагався захистити матір: «Вона не могла… Це непорозуміння». Але коли він сам сів навпроти Михайлика, подивився в його заплакані очі й почув ті ж слова, сумніви зникли. Його обличчя окам’яніло від шоку.
Ми поїхали до Галини Петрівни. Вона зустріла нас із звичним холодом, але коли я прямо запитала, навіщо вона замикає мого сина, її маска спокою тріснула. Вона спалахнула:
— Він не вміє себе вести! Розпещена дитина! Я просто намагалася його виховати!
Мене охопив гнів, я ледве стрималася, щоб не закричати:
— Виховувати?! Зачиняючи в кімнаті? Лякаючи його до сліз? Ви вважаєте це нормальним?!
Вона мовчала, стиснувши губи в тонку лінію. Чоловік дивився на неї з такою болем і розчаруванням, яких я ніколи не бачила. Того дня ми вирішили: Михайлик більше не переступить поріг її дому. Чоловік намагався зберегти хоч якісь відносини з матір’ю, але я не могла. Простити її? Це вище моїх сил. Ніхто не має права так ставитися до мого сина.
Минув час. Михайлик знову став самим собою — сміється, грається, не боїться кожного шереху. А я вивчила урок, який запам’ятаю на все життя: якщо дитина плаче без видимої причини, значить, причина є. Глибоко прихована, але реальна. І наш обов’язок — знайти її, захистити, навіть якщо це означає піти проти тих, кому ми довіряли. Я більше ніколи не залишу свого сина в руках того, хто не бачить у ньому скарби.
