До свого шістдесятиріччя я готувалася зі своєю дивною увагою. Дні наперед вигадувала кожну деталь: склад страв, запаси, приготувала улюблені смаколики роду — голубці, печеню, салати різноманітні, закуски й, звісно, торт, випічений власноруч. Бажала, аби все було як у казці — щоб діти, онуки, родичі зійшлися за одним столом, святкуючи разом мій великий день.
Живу у Львові разом із молодшою донькою Соломією, якій вже тридцять, та на жаль, доля її ще не навідала. Старший син Ярослав — дорослий чоловік, йому сорок, одружений з Ориною, і вони виховують чарівну донечку, мою онуку Марічку.
Завчасно попередила всіх, що свято буде в неділю. Навмисне обрала вихідний, аби ніхто не ламав планів. Усі обіцяли бути. Уявляла, як сидітимемо за багатим столом, сміятимемося, згадуватимемо минуле.
Але саме того дня ніхто не прийшов.
Набирала Ярослава знову й знову — марно. Телефон мовчав. З кожною хвилиною серце стискалося ще дужче. Замість радощів і вітань я провела вечір у сльозах. Важко було дивитися на святковий стол, на торт, який так старанно прикрашала. Все здавалося безглуздим.
Соломія весь вечір була поруч, намагалася мене втішити. Лише завдяки їй не втратила розум остаточно.
Наступного ранку не витримала. Зібрала рештки угощень і поїхала до сина сама. В голові крутилася лише одна думка: може, щось трапилося?
Коли подзвонила у двері, мені відчинила Орина. Вона була у домашньому, сонна, і на її обличчі не було жодної радості від мого приходу.
— А вам навіщо? — без жодного вітання запитала вона.
Я зайшла у квартиру. Ярослав ще спав. За кілька хвилин він з’явився на кухні, похмурий, мовчки поставив чайник.
Не стала ходити навколо:
— Чому ви вчора не прийшли? Чому навіть не відповіли?
Син мовчав. За нього заговорила Орина. І її слова стали для мене новим ударом.
Вона заявила, що всі ці роки не могла забути образи: нібито я подарувала їм крихітну однушку, залишивши собі велику трикімнатну. Що їм, мовляв, тісно, що через це вони не можуть завести другу дитину.
Я стояла й слухала, не вірячи вухам.
Спогади накачували хвилями. Після зникнення чоловіка я залишилася сама з двома дітьми. Батьки допомогли купити велику квартиру. Я тягла все сама — навчання, гуртки, хвороби, бунти. Коли Ярослав привів Орину, я не виставила їх, а зробила все для їхнього комфорту: віддала їм кімнату, Соломії — іншу, сама перебралася у прохідну.
Коли через сім років народилася Марічка, я майже сама доглядала за онукою — годувала, гуляла, вночі вставала.
Потім померла свекруха, з якою майже не спілкувалася. Та несподівано лишила мені в спадок стару однушку. Я зробила там ремонт за свої гроші — і подарувала їхній родині, щоб мали свій кут.
Думала, що зробила правильно. Що, віддавши їм квартиру, я дала їм свободу.
А виявилося — зробила замало.
Я пішла, не попрощавшись. Їхала додому з каменем у горлі. У вухах дзвеніли слова Орини. У серці пульсував біль.
Як так? Чому добро сприймають як належне? Чому найближчі люди можуть зрадити й знецінити все, що для них зроблено?
Тепер я багато зрозуміла.
Не можна все життя лише віддавати, жертвуючи собою в надії на подяку. Її може й не бути.
Люди легТепер я зрозуміла, що найважливіша свобода — це свобода від чужих очікувань.
