— Як це не можете? Це ж ваша мати. Ви плакали біля неї в палаті, а тепер не хочете ховати? — Оксана перехопила дух від обурення.
— Оксано Петрівно, пацієнтка з четвертої палати сказала, що Савченко померла.
Оксана поклала ручку, підвелася зі столу, глянула у дзеркало на шафі, поправила під медсестринською шапочкою вибившеся пасмо волосся й вийшла з лікарняного кабінету.
Двері у четверту палату були привідчинені, і Оксана несхожисто увійшла. Біля ліжка Ганни Іванівни Савченко стояв згорблений чоловік. Він щось шепотів і важко зітхав. Оксана підійшла й одразу зрозуміла — Ганна Іванівна справді мертва: очі заплющені, рот напіввідкритий.
Вона глянула на сусідні ліжка. Одне було порожнє, а на іншому лежала літня жінка, яка тут же підкликала Оксану рукою, наче тільки й чекала цього. Оксана підійшла.
— Він так уже хвилин десять. Зітхає та прощення просить. Казав нікого не кликати, мовляв, хоче попрощатися, — пошепки розповіла жінка, витріщивши очі для важливості.
Оксана повернулася до померлої.
— Треба винести її з палати, інші хворі хвилюються… — вона змовкла, коли чоловік різко обернувся до неї з заплаканим обличчям. — Ваша мати померла. Цього не змінити, — тихо сказала вона.
«Отже, дорослий чоловік, а так убивається за матір’ю. Мабуть, дуже любив», — подумала Оксана із жалем.
— Від чого її лікували? — раптом осипло запитав він.
— Дивне питання. Зазвичай питають, від чого померли. Підем у кабінет, я все поясню. — Оксана повернулася до дверей, але син Савченко вхопив її за руку. — Що ви собі дозволяєте? Відпустіть! Мені боляче! — підвищила голос Оксана.
— А ви чому дозволили їй померти? Вона ніколи не хворіла! Вона… — він схлипнув і сховав очі в долоні.
Оксана вирвала руку з його міцної хватки.
— Якщо вам не скаржилася, це ще не значить, що була здорова. Або не говорила, щоб не турбувати. А може, й не чекала від вас допомоги, — безжалісно відповіла Оксана. — Вона два тижні лежала у відділенні, а ви жодного разу не навідали її. А тепер стоїте й сльози ллєте.
— Я не знав. У відрядженні був. Сусідка сьогодні сказала, — вже спокійніше промовив чоловік.
— Підем у кабінет, — втомлено повторила Оксана, але він не рушив з місця.
Вона вийшла, щоб віддати розпорядження. Але син Ганни Іванівни так і не зайшов до неї. Медсестра Тетяна сказала, що він пішов. Оксана знала — реакція на смерть близької людини буває різною, і подумала, що він повернеться пізніше. Але через два дні дзвонили з моргу й запитали: чому за тілом ніхто не з’явився?
— Як ніхто? — Оксана згадала того плачуОксана зітхнула, зрозумівши, що іноді найглибші рани загоюються лише тоді, коли ми знаходимо в собі силу пробачити не лише інших, а й самих себе.
