Теща нарікала, що онук її ігнорує. А де вона була, коли йому потрібна була родина?
Женя і Олеся одружилися майже підлітками — їм ледь виповнилося по 19. Обоє щойно вступили до Київського юридичного університету, коли між ними спалахнуло перше, щире і наївне кохання. А через рік зіграли скромне весілля — Олеся вже тоді чекала дитину. Здавалося, все йде як у казці: молодість, любов, малюк… Але життя, як виявилося, було не таким вже й казковим.
Після пологового будинку Олеся раптом відмовилася годувати сина. Спочатку казала, що втомилася, потім скаржилася на депресію. А через тиждень зібрала речі, залишила на столі записку і пішла. Назавжди.
Женя був у шоці. Він не розумів як так — ще в пологовому вона усміхалася, обіцяла бути найкращою мамою, а тепер… порожня колиска, дитячий плач і повна самотність.
Пізніше, з уривків чуток і розповідей знайомих, він дізнався, що вона поїхала з матір’ю, Галиною Петрівною, до Німеччини. Нібито, Олесі треба «відновитися», жити для себе, а дитину нехай «крутить» батько — раз уже так «радісно» прийняв батьківство.
Виявилося, що саме теща тиснула на доньку: «Ти ще молода, не знищуй себе, будеш до кінця віку в пелюшках — згаснеш!» Та послухалася. А Женя залишився один на один з немовлям, яке любив, але не знав, як вирощувати.
На щастя, поруч жила найдобріша жінка у світі — сусідка по сходовому майданчику, Наталія Іванівна. Вона й стала йому опорою. Поки Женя працював у шиномонтажі у нічні зміни, Наталя доглядала за малюком. Саме вона замінила хлопчикові матір. Гойдала, співала колискові, вчила говорити, водила на святкові вистави.
Маленький Сашко довго запитував у тата: «Чому у всіх є мама, а в мене немає?» А Женя не знав, що відповісти, і щоразу серце його краялося від болю. Він пообіцяв собі: більше ніяких жінок у будинку. Весь час — тільки синові. Тільки його усмішці.
Роки минали. Сашко виріс. Отримав диплом юриста, як колись мріяли його батьки. Тепер працює разом із батьком у їхній сімейній юридичній фірмі. Розумний, порядний, наполегливий. І між ними, батьком і сином, була справжня чоловіча дружба та взаєморозуміння.
І ось одного разу — дзвінок у двері. На порозі стоїть літня жінка в дорогому пальті, з сумкою в руці та зверхньою посмішкою.
— Привіт, Сашуню. Ну що, впізнав бабусю?
Хлопець мовчки дивився на неї. Обличчя незнайоме. Чуже. Ні спогадів, ні теплого почуття — нічого.
— Вибачте, ви хто?
— Як це — хто? Я твоя бабуся. Мама твоєї рідної матері! Хіба не розповідали?
— Не розповідали. Бо і розповідати було нічого.
— Ти що, так із старшими розмовляєш? Виріс — тепер про бабусю дбати маєш! Мені зараз дуже важко. Пенсія жартівлива, тиск скаче. А ти ось — на ногах, з дипломом, зобов’язаний допомагати. Рідну ж кров.
— А де ви були ці двадцять п’ять років?
— Молодість — вона така… треба було жити для себе. Не до вас було. Я думала, потім, колись…
— Ось і йдіть «потім». Ви для мене — ніхто. Ідіть і забудьте, як сюди йти.
Жінка схвилювано всміхнулася, проворчала щось про «невдячних» і пішла. А через кілька днів ця історія опинилася у соцмережах — Женя нею поділився, не називаючи імен, але бажаючи почути думку інших. Коментарі розділилися.
Одні писали: «Та вона просто шукає, хто їй на старість хліб мазатиме! Де ж вона була, коли дитині хоч слово потрібно було?» Інші — м’якше: «Може, покаялася, прийшла з надією, а його серце вже замкнулося…» Але більшість сходилися в одному: справжня любов — це не слова, а вчинки. І якщо ти колись вирішив піти — не чекай, що тебе будуть чекати все життя.
А Женя лише сказав:
— У цьому домі виховували чоловіка. Не за кров’ю, а за суттю. І якщо в його житті не було бабусі — значить, так було краще. Пішли колись тихо — от і не повертайтеся голосно.
