Для чого потрібна ця правда? Батько — не той, хто народив, а той, хто виховував
— От раніше не було цих ДНК-тестів, — зітхнула нещодавно моя подруга. — Люди жили, ростили дітей, будували родини. Ну хто там на кого схожий — то все базікання бабусь. А тепер? Один тест — і все життя летить к чортам! Скажи, кому взагалі потрібна ця правда? Правда, яка руйнує долі?
І вона розповіла мені одну історію. Історію, після якої я сама тиждень не могла спати спокійно.
Жили собі молоді. Звичайні — він, вона та маленький синок, років п’яти. Жили, як дві ягідки в одній порції варення. Чоловік любив дружину, обожнював дитину. Працював, старався, мріяв про майбутнє. Маленького Тарасика носив на плечах, водив на футбол, читав казки вночі. Дідусі та бабусі не тяміли себе від онука. Родина — немов із реклами. Поки не стався жах.
Одного разу дитина почала скаржитись на біль. То голова крутиться, то ноги не слухаються, то слабкість така, що з ліжка не підвестись. Лікарі — один за одним, аналізи, обстеження, знову обстеження… А діагноз все не ставлять. Поки один лікар не направив їх до генетика.
Там почались запитання: хто в роду хворів, які спадкові хвороби, в кого були схожі симптоми? Батьки лише розводили руками — ніхто, ні в кого нічого подібного не було! Дзвонили бабусям і дідусям — чисто.
— Дивно, — казав лікар. — Дуже дивно. У мене за тридцять років практики не траплялось, щоб подібна хвороба не мала жодного носія в родині. Вона не виникає з нізвідки. В теорії — можливо, але на практиці… Це вперше. Дуже незвично…
І з кожним новим лікарем те саме: «Спадкове? Хто хворів? Ніхто? Цього не може бути!» Батько хлопчика почав втрачати терпіння. І одного дня — потай, нічого не сказавши дружині — пішов і здав тест ДНК. Результат став для нього як ніж у спину.
Це був не його син.
Дружина, побачивши в руках чоловіка папір із результатом, остолбеніла. Потім розридалась. Потім зізналась: так, був у неї один-єдиний випадок. До весілля. Коли вони з чоловіком ще тільки познайомились, все було невизначено. Випадковість. Помилка. Вона й сама була впевнена, що дитина від нього.
Почався пекельний біль. Скандали. Крики. Руки тряслися, слова не складалися. Розлучення оформили за тиждень. Бабуся хлопчика — матір його батька — злягла з гіпертонічним кризом. Дідусь — із серцем у лікарню. Маленький Тарасик нічого не розумів. Ще вчора тато носив його на руках і обіцяв поїхати до зоопарку, а сьогодні не бере трубку. Не приходить. Не кличе. І чому бабуся Марія раптом сказала, що він їй не рідний?
— Ось скажи мені, — дивлячись у вікно, видихнула моя подруга, — навіщо він зробив цей тест? Жив же, все було добре. Любив дитину, ростив. Ну, були б сумніви, ну так, щось заворушилось би всередині… і минуло б. Все сталося занадто швидко. Не треба було знати правди. Ця правда нікому не допомогла. Зруйнувала все.
Я мовчала. А вона продовжила:
— Жінка б сказала, що нічого не було. А лікарі самі казали — теоретично буває, що хвороба виникає вперше. Ось і все. А він що? Тепер дитина залишилась без тата. Дружина без чоловіка. Батьки в лікарні. Усім боляче. Навіщо? Щоб дізнатись правду?
Відтоді я часто думаю про цю історію. Що краще — жити в сумнівах чи дізнатись, що твоє життя було брехнею? Змінить це твою любов до дитини? А якщо він усе одно твій син — ти виховував, ти ростив, ти — тато… чи має значення чийсь ген?
Складно відповісти. У кожного своя правда. Але в мене досі в вухах звучать слова подруги:
— Батько — не той, хто народив, а той, хто залишився поруч.
