У новій білосніжній кухні, в ідеальній квартирі з панорамними вікнами на 11 поверсі, Дмитро неспішно сьорбав ароматну каву з дорогої чашки. На ньому був свіжевипрасуваний костюм, волосся акуратно зачесане, обличчя спокійне і впевнене. Він звик до цього життя – презентабельного, без збоїв, без нагадувань про минуле. Раптом – дзвінок у двері. Він поморщився: невчасний. Поставив чашку на мармуровий столик і неохоче пішов до дверей.
“Хто там?”
“Це я, сину… мама.”
Він різко завмер. За порогом, сутулячись від холоду, стояла жінка у старому пуховіку, хустці поверх шапки. У руках – велика сумка: соління, сало, мед, банки, перев’язані ганчірками. З-під подолу виднілися покришені валянки. Губи в неї тремтіли не стільки від морозу, ще й від хвилювання.
“Мамо? Чому не подзвонила?” – тихо, крізь зуби, запитав він, швидко озираючись, аби ніхто із сусідів не побачив.
“Сину, твій номер не відповідає. Я все одно приїхала – у нас біда. Без тебе не впораємось…”
Від зітхнув, відсунувся, впускаючи матір у передпокій. Взяв її за лікоть, швидко завів у квартиру й гупнув дверима. Очі його бігали – як сховати?
Дмитро давно жив у Києві. Вступив, закінчив університет із червоним дипломом, одразу влаштувався у велику фірму. Зв’язки, трохи удачі й наполегливість зробили своє – кар’єру він збудував стрімко. До батьків, що жили у селі під Житомиром, майже не навідувався. У рідкісні моменти дзвонив – на Великдень чи Новий рік. Минуле він соромливо ховав. І вже точно ним не пишався.
“Що трапилось, мамо?” – холодно запитав він, поки та намагалася зняти рукавиці.
“Племінник твій, Валерко, зовсім знесилився. Тарас із Оленою ледве справляються. У них друга дитина народилася, Олена не працює, а брат тобі в свій час щомісяця гроші переказував, коли ти навчався… Сину, хоч трохи допоможи, їм зараз дуже важко…”
Дмитро тільки хотів відповісти, як знову роздався дзвінок у двері. Він різко обернувся.
“Сиди тихо!” – прошипів він. – “Не виходь. Боронь Боже, хтось побачить!”
Він зачинив двері у спальню, а сам поспішив до гостя. На порозі стояв його колега Олег.
“Слухай, Дмитре, консьєржка сказала, у тебе мати приїхала?” – прищурився він. – “Я щось не зрозумів, ти говорив, що батьки в тебе трагічно загинули в Таїланді?”
“А! Це сусідка помилилась. Якась дивна бабуся прийшла, не за адресою. Я вже все вирішив,” – відмахнувся Дмитро і додав: – “Слухай, заїдь до магазину, чекаю Маріанну, дочку шефа. Треба влаштувати вечерю на вищий рівень. У нас із нею може щось серйозне бути.”
Він підморгнув і буквально виштовхнув Олега за двері. Повернувшись, кинув погляд у бік спальні. Там, зігнувшись на краєчку ліжка, сиділа його мати. Очі – як скло. Вона все чула.
“Сину… невже ти кажеш, що ми… померли?” – закривилася вона від болю. – “Навіщо ж ти брешеш? Де ти набрався такого сорому?”
Він скривився.
“Мамо, годі. Скільки їм треба?”
“Сорок…” – прошепотіла вона.
“Тисяч гривень?”
“Та що ти! Звичайних доларів…”
“Через таку дрібницю ти мені вечір зіпсувала? На, тримай. П’ятдесят. Більше не з’являйся так. Будь ласка. У мене тепер інше життя. Ми – різні люди.”
Він замовив їй таксі, зняв кімнату в найдешевшій готелі біля вокзалу та купив зворотній квиток. Попрощався без погляду.
Пізно вночі він із Маріанною зайшли до спальні. Дівчина сіла на ліжко, озирнулась, раптом її погляд впав на ту саму сумку.
“Що це за сміття? Дмитре, що за смердючка?”
“Прибиральниця, знову накоїла. Завжди щось тягає. В цьому місяці я їй позбавляю премії,” – кинув він байдуже й відвернувся.
А в цей час, у дзижчачому вагоні плацкартного потяга, його мати їхала додому. Вона дивилася у вікно на миготливі ліхтарі й ковтала сльози. Все думала: де вони з батьком помилилися? Де впустили сина, що тепер він соромиться їхнього запаху, їхніх рук, їхнього життя?
І чому любов, якою вони його виростили, обернулася для них таким болем…
