Буває, здається, що любов дітей до матері — це щось незмінне, міцне, як криниця з чистою водою. Але настає день, і криниця пересихає — через корисливість, байдужість і жорстокі обставини. Саме так сталося в родині Оксани та Олега, де все почалося з хвороби, а закінчилось зрадою та болем.
Коли Марії Іванівні — їхній літній матері — стався інсульт, першими, до кого звернулися по допомогу, були її діти. Старша дочка Оксана, незважаючи на гарну роботу та дорослу доньку, одразу відмовилася брати матір до себе. Мовляв, у неї однушка, немає умов, часу, та й вона сама «не потягне таку відповідальність».
Тоді Олег, молодший син, не роздумуючи, забрав матір до своєї двокімнатної квартири у Броварах. Його дружина — Наталя — не заперечувала, навпаки, старанно допомагала. Спочатку було важко: Марія Іванівна лежала, не могла говорити, потребувала постійного догляду. Олег запропонував сестрі поділити витрати на сидінку, але Оксана категорично відмовилася — у неї іпотека, кредити, донька в університеті.
— Пробач, Олежу, але я справді не можу, — лише й сказала вона.
На допомогу прийшла Наталя. Вона звільнилася з роботи й взяла на себе догляд за свекрухою. Мила, годувала з ложки, робила уколы, міняла білизну. Завдяки турботі та терпінню Марія Іванівна поступово оговталася. Вона знову почала говорити, рухатися, навіть трохи допомагати по господарству. І коли настав день, коли можна було подумати про повернення додому — вона сама попросила:
— Синочку, я хочу лишитися у вас. Тут мені спокійно, онуки поряд, і ти з Наталею — як рідні.
Олег із дружиною переглянулися й погодилися. Порожня квартира Марії Іванівни в центрі залишилася нечіпаною — вона сама не наполягала на її продажі. Все було б добре… доки Олег випадково не почув розмови матері по телефону з Оксаною.
— Донечко, я все вирішила. Продам свою квартиру, погашу твою іпотеку. Ти й Софійка заслужили спокій. А потім, може, й на невелику дачу залишиться — для тебе й онуки.
Ці слова вдарили Олега наче ножем. Він не вірив своїм вухам. Та, хто три роки не цікавилася матір’ю, отримає все? А він? Його родина? Де ж справедливість?
— Мамо, ти ж знаєш, скільки ми вклали в твоє одужання? Скільки безсонних ночей Наталя провела? А ти збираєшся віддати все сестрі, яка навіть сидінку не оплатила? — запитав він у неї ввечері.
Але Марія Іванівна лише зітхнула:
— Олежку, у Оксанки більше клопотів, а ви з Наталею сильні, ви впораєтеся…
Ці слова добили Олега. Тієї ж ночі, не стримавшись, він мовчки зібрав мамині речі й відвіз їх до Оксани. Просто поставив валізки біля дверей, подзвонив і поїхав.
— Хочеш ділити майно — діли й обов’язки, — коротко написав він сестрі.
Наступного ранку Наталя довго плакала. Але, на відміну від чоловіка, вона не злилася. Їй було просто боляче: три роки життя, три роки відданості — а у відповідь лише байдужість і зрада.
Олег не приховує: можливо, він вчинив різко. Але якщо в серці матері немає справедливості, може, вона знайде її в очах доньки? Він запитує себе — чи повинен син завжди бути сильним і терплячим, якщо його щирі вчинки ніхто не цінує?
Буває, діти люблять по-справжньому. Аж поки не дізнаються, кому дістанеться квартира.
