Сьогодні я пишу з болем у серці.
В новій білосніжній кухні, у ідеальній квартирі з панорамними вікнами на одинадцятому поверсі, Артем нетерпляче ковтав каву з дорогої фарфорової чашки. На ньому – свіжовипрасуваний костюм, волосся ідеально зачесане, а обличчя виражало спокій і впевненість. Він звик до такого життя – бездоганного, без зайвих нагадувань про минуле. Раптом – дзвінок у двері. Він скривився: невчасне вторгнення. Поставив чашку на мармуровий столик і неохоче попрямував до дверей.
— Хто там?
— Це я, сину… мама.
Він застиг. За порогом, згорбившись від холоду, стояла жінка у старому піджаку, хустці поверх шапки. У руках – велика сумка: банки з варенням, сало, мед, горщики, перев’язані хустками. З-під поли виднілися поношені чоботи. Губи тремтіли не стільки від морозу, скільки від хвилювання.
— Мамо? Чому не подзвонила? – прошепотів він, озираючись, чи не побачить хтось із сусідів.
— Сину, твій телефон не відповідає… У нас біда, без тебе не обійтись…
Він зітхнув, пропустив матір у передпокій, взяв її за руку, швидко завів у кімнату й гупнув дверима. Очі його металися – як сховати?
Артем давно жив у Києві. Вступив, закінчив університет із червоним дипломом, одразу влаштувався у велику компанію. Зв’язки, трохи удачі й наполегливість зробили свою справу – кар’єру він збудував швидко. До батьків, що жили у селі під Житомиром, майже не заїжджав. У рідкісні моменти дзвонив – на Великдень чи Новий рік. Минуле він соромливо ховав. І вже точно не пишався ним.
— Що трапилося, мамо? – холодно запитав він, поки та намагалася зняти рукавички.
— Племінник твій, Віталійко, зовсім занедужав. Руслан із Оленою ледве справляються. У них друга дитина народилася, Олена не працює, а твій брат тобі колись щомісяця гроші переказував, коли ти навчався… Сину, допоможи хоч трохи, їм дуже важко…
Артем тільки хотів відповісти, як знову дзенькнув дзвінок. Він різко обернувся.
— Сиди тихо! – прошипів він. – Не смій виходити. Тільки б хтось тебе не побачив!
Він зачинив двері у спальню, а сам побіг до гостей. На порозі стояв його колега Андрій.
— Слухай, Теме, консьєржка сказала, що мати твоя приїхала? – прищурився він. – Якось не зрозумів, ти ж казав, що батьки загинули в іноземній країні?
— Та ні, це невірно! Якась бабуся заблукала, не за тією адресою. Я вже все пояснив, – відмахнувся Артем. – Слухай, може, заскочиш у магазин? Олена жде, дочка начальника. Треба буде вечерю приготувати на високому рівні. У нас з нею все може серйозно вийти.
Він підморгнув і майже виштовхнув Андрія за двері. Повернувшись, кинув погляд у бік спальні. Там, на краю ліжка, сиділа його мати. Очі – скляні. Вона все чула.
— Сину… і ти кажеш, що ми… мертві? – промовила вона, тремтячи. – Чому брешеш? Де ти стільки сорому набрався?
Він скривився.
— Мамо, досить. Скільки їм потрібно?
— Дві тисячі… – прошепотіла вона.
— Гривень?
— Так, звісно…
— І через такі дрібниці ти мені вечір зіпсувала? На, тримай. П’ять тисяч. Більше так не з’являйся. Будь ласка. У мене тепер інше життя. Ми – різні люди.
Він замовив їй таксі, зняв кімнату у найдешевшій готелі біля вокзалу й купив квиток назад. Прощались без погляду.
Пізнього вечора він із Оленою зайшов у спальню. Дівчина сіла на ліжко, озирнулася, і раптом її погляд упав на ту саму сумку.
— Що це за сміття? Артеме, що за смердюче?
— Прибиральниця, знову натовклась. Завжди щось тягне. У цьому місяці я їй премію скасую, – кинув він байдуже й відвернувся.
А тим часом у трясучому плацкартному вагоні його мати їхала додому. Вона дивилася у вікно на миготливі ліхтарі й ковтала сльози. Думала: де вони з батьком помилилися? Де впустили сина, який тепер соромиться їхнього запаху, їхніх рук, їхнього життя?
І чому любов, якою вони його виховували, обернулася для них такою болем…
